Чи існує у вашій родині зв’язок поколінь? Чи знає ваша дитина, хто був її прадід? Можливо ви нащадки поважної української династії? Або у п’ятому поколінні хтось був винахідником, власником скарбів, родичем короля? Нажаль, між поколіннями утворилася прірва. Тепер молодь не вивчає досвід попередніх поколінь, вона навчається використовуючи новітні технології. Онуки не «купкуються» біля дідуся\бабусі аби послухати незвичайні історії. Дітлахи живуть в уявному світі мобільних телефонів. Ми, матусі та татусі, самі надаємо такий приклад, бо ми ж прогресивні, а що вони – наші батьки – застарілі у поглядах… Втрачено важливе – сімейні цінності…
Буду чесною! Моя прабабця (яка мала тільки 4 класи навчання) передала мені цілий світ. Завдяки їй в радянські часи мене хрестили, дошкільнятком я знала багато молитов, співала десятки українських пісень, знала історію України не з книжок. А скільки передано сили духу та любові! Та чи передаю я хоча б частинку того світу своїй дитині?
Дітей не можна заставити тримати зв’язок поколінь. Але можна зацікавити. В «Школі радіо», де діти знайомляться з професією журналіста, є важливе завдання «дослідити історію своєї сім’ї», знайти в поколіннях родича, яким пишаються нащадки и написати історію його життя.
Сьогодні вашій увазі робота дослідниці своєї сім’ї Соні Удовік. Велика подяка відомій журналістці Ганні Черкаській, яка допомагає тримати зв’язок поколінь запоріжцям (та загалом всім українцям). Вона доповнила матеріал школярки історичними фактами.
«Майже всю історію залізниці бачив мім прадід – Василь Радченко. Півстоліття Василь Сафонович працював на Придніпровській залізниці, мав справу ще з найстарішою технікою: паровозами та семафорами. З розвитком технологій йому довелось постійно вчитися і вдосконалювати свої знання. Він добре знався на сучасних електропоїздах.
На залізницю прадід прийшов 17-ти-річним юнаком, щойно у жовтні 1943 року радянські війська визволили село Верхня Криниця від німців. Мій прадідусь Василь Сафонович працював електромеханіком, відповідав за безпеку руху поїздів на залізничних коліях довжиною у 20 км. У будь-яку погоду та годину доби він був готовий полагодити будь-яку несправність. За роки війни залізниця була сильно зруйнована, довелось відновлювати колії, рухомий склад. будувати нові вокзали. Поступово залізницю переводили на електричну тягу.
Василь Радченко присвятив справі 48 років свого життя. За сумлінну роботу його неодноразово нагороджували «Орденом праці», мав звання «Почесний залізничник». За сумлінну працю та виконання своїх обов’язків Василя Радченко нагородили орденом «Знак пошани».
Наша родина ставиться з повагою до пам’яті про Василя Сафоновича Радченко і зберігає усі його нагороди».
Чи знаєте, що запорізькій залізниці майже 145 років, що спочатку вона належала капіталістам. Про найяскравіші її сторінки розповідає Ганна Черкаська.
15 листопада 1873 року відкрито регулярний рух поїздів на двох ділянках: Синельникове – Катеринослав і Лозова – Олександрівськ (нині Запоріжжя). Цього дня до станції Шенвізе прибув поїзд із шістьма пасажирськими та трьома товарними вагонами. У 1874 р. відкрили рух лінії Олександрівськ-Мелітополь. Залізниця не була державним підприємством, належала капіталістам-власникам.
30 жовтня 1881 року по дорозі з Севастополя до Харкова Марко Вовчок проїздила нашим Олександрівськом. Хоч зупинки тоді були довгими, не відомо чи виходила вона на перон. На Правому березі в Запоріжжі є вулиця, названа на честь письменниці. Під час будівництва залізниці на території колонії, що не входила до складу Олександрівська (до 1911 року), Шенвізе (у перекладі — «Прекрасний луг») Там мешкали представники 17 родин менонітів фризького закону, які прибули із Пруссії у 1793 році. На лівому березі ріки Мокрої Московки вони отримали 1 401 десятину землі, де займалися переважно землеробством і розведенням худоби: коні, вівці, свині. Пізніше заснували млини, елеватори. Було споруджено будинок вокзалу «Олександрівськ-Південний» та Південні залізничні майстерні (1876), що давали заробіток 700 робітникам. Отоді при станції виникло селище «Південне». Більшість його населення працювала на залізниці. Старожил Микола Олійник, який працював слюсарем у майстерні згадував, що хазяїн тричі на рік (Різдво, Великдень і Покрову) вітав кожного члена родин своїх робітників. Було це так. До двору заїздив віз, наповнений продуктами; крім того був одяг і подарунки для кожного. Того ж 1873 р. був побудований перший залізничний міст через річку Московку (район автовокзалу). Він був з металевих клепаних балок, мав три прольоти, забезпечував двосторонній рух поїздів; довжина моста становила 90 м. Шенвізе почало збагачуватися. Господарі здавали всі допоміжні приміщення під привезені вантажі: ліс, хліб, овочі, сіль, вугілля та камінь. Все це потім перевозили на пристань і відправляли у севастопольський порт і далі пароплавами за кордон. Коли у 1875 р. здали ділянку Мелітополь-Севастополь, ціни на землю та приміщення у Шенвізе спали. У Олександрівську ж навпаки – земля здорожчала. Чому? У балці, що завжди була смітником, почали прокладати колії. Вулиця Ярмаркова (з 1902-го Жуковська), де були найдешевші землі, які давали під навчальні заклади, стала бажаною для покупців. У 1902 р. почалося будівництво другої, Катерининської, залізниці. Будується Катерининський вокзал (Запоріжжя-ІІ). Будівля вокзалу дожила до наших днів, хоч втратила одну шпилю-башточку. Тут 9-10 серпня 1902 р. зупинялася Леся Українка. Вона їхала залізницею після вінчання з Климентом Квіткою до Криму. Поетеса вибрала Олександрівськ для дводенного відпочинку, ночувала у готельчику поблизу. Збереглася навіть поштова листівка, яку Леся відсилала батькам в Гадяч з Катерининського залізничного вокзалу Олександрівська. 1904 – відбулося офіційне освячення відкриття Кічкаського мосту. 1905 – Олександрівськ, відкрито залізничні Катеринославські майстерні. Для сполучення вокзалів між собою в 1907 р. над річкою Московка звели ще один однопрогоновий, клепаний залізничний міст із одностороннім рухом поїздів, довжиною 87 м. Під час воїн обидва мости неодноразово руйнувалися, реконструювалися. Нинішні залізничні мости над Московкою стоять на місці колишніх.
Керівник “Школи радіо”
Наталя Агаркова