Як повернути Донбас? Влада заявляє про вибори на окупованих територіях вже майбутньої весни, громадськість не вірить гучним заявам. Одні – за дипломатичне повернення. Інші вважають, що єдиним рішенням може бути силове звільнення за прикладом Азербайджану. Пропагандистські проросійські канали взагалі закликають до дружби з окупантом. Але за політикою і нескінченними дискусіями стоїть набагато більша цінність: життя звичайних людей. І про них майже не згадують. Але, насправді, їм найбільше болить.
Розповім історію невеличкого містечка Мар’їнка. Це не окупована територія, але люди, які там живуть, вже давно не відчувають мирного життя. З початком війни тут точились запеклі бої. Територія розбита, інфраструктура зруйнована, немає газу і українського телебачення. Люди дивляться канали так званої ДНР і російське пропагандистське телебачення – і все це на території, підконтрольній Україні.
Не можу назвати ім’я своєї співрозмовниці, бо страх і недовіра завжди лишаються у тих, хто пережив і переживає війну. Тому люди не бажають називатись, і місцеве населення Мар’їнки неохоче спілкується з журналістами.
Мар’їнка: розбиті дороги, будинки і людські долі
До війни: Мар’їнка мала статус міста районного значення. Була передмістям Донецька. Така ж заквітчана трояндами, як і обласний центр. Від околиць Мар’їнки до Петрівського району Донецька до 30 хвилин пішки.
Місто невелике, але тихе і затишне. Жити було добре, спокійно, був парк, чортове колесо. Були заводи: шиноремонтний, комбікормовий, молочний. Робили ковбасу, олію, капусту квасили. Три школи працювало, одна з них – музична. У Мар’їнці виробляли найсмачнішу халву, – згадує моя співрозмовниця.
Справді халва, яку виробляли в Мар’їнці, була відзначена міжнародними призами, зокрема 98 року місцеві виробники отримали «ЗОЛОТОГО ОРЛА», а 2001 халва отримала знак якості «ВИЩА ПРОБА». Окрім того, мешканці Мар’їнки пишалися своїм козацьким минулим. Бо саме на території цього міста розташовувались зимівники січових козаків.
Спокійне життя зруйнувала війна, розділила багато сімей, у тому числі й мою. Діти, тікаючи від війни, роз’їхалися в різні боки. Тепер частина сім’ї живе в Україні, а частина в Росії. Я вимушена орендувати житло в найближчому місті, бо в Мар’їнці немає газу і опалення. Зараз майже нічого не працює, тільки адміністративні будівлі, – розказує жінка.
Якщо раніше Мар’їнка в Україні славилась своїми солодощами, то в 2015 році про неї дізнався весь світ як про місто, за яке велися масштабні запеклі бої. Про Мар’їнку тоді розповідали американський The New York Times, німецький Deutsche Welle і всесвітня служба BBC. Усі описували бої як несподіваний і руйнівний напад. За словами представника України при ООН Юрія Сергєєва, в атаці на Мар’їнку були задіяні 30 танків і тисяча терористів. За роки війни там загинуло близько сотні мирних жителів, серед яких були діти. Саме 2015 рік називає найстрашнішим і моя співрозмовниця:
В 14, 15, 16 році по підвалах ховались. Як війна почалася, гради били, сіяло все, тоді завод розбили. Як танки їхали, теж стріляли. Починали десь потрошку-потрошку, а потом сильніше – і розуміли, що треба йти в підвал ховатися. Страшно було, звісно, особливо, коли в 15-му у підвалі більше 15 годин вночі сиділи. Гепало так, що хай Бог милує. На бензиновій лампі їсти варили і сиділи.
До війни в Мар’їнці жило близько 10 тисяч мешканців. Нині багатоповерхівки майже порожні, в одному під’їзді живе по кілька сімей. В приватному секторі більш жваве життя. Бо є можливість топити дровами, в той час, як в багатоповерхівках немає газу, а потужності електрики не вистачає. Зараз до Мар’їнки курсує міжміський автобус, але люди не поспішають повертатися додому.
Люди можливо поверталися б, якби був газ. Готуємо на електриці, але потужності не вистачає. Телебачення дивимось донецьке. У кого тарілка, в того вибір більший.
Зараз: Мар’їнка дуже повільно повертається до мирного життя. Досі не вирішено питання з реконструкцією газорозподільної станції, залишаються замінованими навколишні поля, є проблеми з питною водою, потребує масштабного відновлення інфраструктура та підприємства. Місцеві мешканці навіть не уявляють, що Мар’їнка може повернутись до свого колишнього життя.
Ніхто за політику не думає, люди хочуть тільки, щоб мир був. Скільки можна, вже 6 років іде війна. Чого я повинна жить у чужій хаті, якщо в мене є своя. Ми жили непогано, а тепер бомжі! Але в нас хоч будинки стоять, а в таких селах, як Колос і Желізна (вони зараз окуповані – авт.) взагалі половину хат порозбирали на цеглинки. Люди звідти поїхали, а бомжі все порозкрадали.
Окупований Донбас: люди живуть у телевізорі
Мар’їнка зараз знаходиться «між двома світами»: територіально в Україні, а інформаційно в Росії. Так вважає Роман П’ятигорець, керівник запорізького обласного відділення Комітету виборців України. Саме російську пропаганду він вважає великою загрозою навіть для мирної України.
Під час гібридної війни на пропаганду Росія витрачає стільки ж грошей, як і на армію, навіть більше. Її військовий бюджет – 44 млрд. У той час, як інформаційний – 62 млрд. доларів. Уявляєте, скільки йде грошей на те, щоб розповідати тут, в Україні, про нашу незграбність, нездатність, що українці – якась недонація. Приклад: гради били по Маріуполю, за цими подіями знято десятки документального кіно, є докази, що саме росіяни здійснили ці обстріли, проте пропаганда продовжує промивати мізки і мешканці Донецька досі вважають винними в цьому українців, – говорить Роман.
Роман П’ятигорець зауважує, що пропаганда російського телебачення 24/7 виливає бруд на Україну і генерує ненависть та агресію. І те покоління, яке народилося вже в окупованому Донецьку, знатиме про нашу державу лише з телесюжетів Скабєєвої.
Як боротися з пропагандою?
Люди на окупованих територіях знаходяться під постійним інформаційним тиском. Пропаганда сіє ненависть. Як із нєю боротись вже зараз? І що робити після повернення окупованих територій? – питаю Дмитра Золотухіна, засновника Інституту постінформаційного суспільства, він працює у Києво-Могилянські школі врядування.
– Над цим питаннями ми працюємо з перших місяців війни, оскільки психо-емоційні цунамі, що надходили від кремлівської пропаганди, захлинули усіх на окупованих територіях. Матчастина виглядає так: модель поведінки, яка найближче описує те, що відбувається в інформаційній окупації Криму і Донбасу, є дуже близькою до релігійної секти, або деструктивного культу.
Людина, яка перебуває всередині секти, не може самотужки прийняти рішення піти з неї. А все навколишнє буде сприймати негативно… Як завадити її «щасливому майбутньому» в цій секті, та заважати їй проявляти любов до якогось бога або пророка? Якщо намагатися доносити інформацію, що показує хибність обраної поведінки, то можемо отримати зворотній результат.
Єдиний спосіб висмикнути людину з секти – це забрати її від оточення, яке отруює її. Щоб врятувати людину від отруєння, в тому числі, інформаційного, треба спочатку перекрити доступ отрути. А отже, до того як Київ отримає контроль над територіями і над інформаційним простором – годі й сподіватися на якісь зміни.
-Як подолати ненависть?
– Найперше, що треба зазначити, що ненависть формується більш простою і древньою емоцією – страхом. Для боротьби зі страхом існують тільки два способи: або ще більший страх, або любов. Або людина буде приймати рішення, тому що більше за все боїться наслідків його неприйняття. Або, довгий і болісний процес налагодження довіри.
Тому, це підводить до іншого, дуже важливого питання. Щоб працювати зі скаліченою пропагандою психікою людей за допомогою “любові”, мало просто прийняти закон про можливість безкоштовного вступу дітей з Донбасу до вищих навчальних закладів. Треба ще переконати українців, які віддавали життя і здоров’я за те, щоб залишити Донбас у складі України в тому, що вони мають знову іти на жертви заради тих, хто їх ненавидів і ненавидить. А це дуже-дуже складно, якщо не неможливо.
Чи готові люди заплатити будь-яку ціну за повернення окупованих територій?
«Ні, не готові. Принаймні така тенденція з’явилась на початку 2019 року», – каже Марія Золкіна, політична аналітикиня фонду «Демократичні ініціативи». Ця організація проводить опитування серед мешканців прикордонних, підконтрольних українському уряду, областей Донеччини і Луганщини. Людей питають про найважливіші проблеми і стан життя в регіонах загалом. Останнє таке опитування проводилося майже рік тому. Тоді на перше місце порівняно з усіма іншими роками вийшли суто соціально-економічні проблеми: відновлення роботи підприємств і створення нових робочих місць, підсумовує пані Марія.
Друга за поширеністю проблема теж була соціально-економічною: підвищення пенсій, соцвиплат, зарплат. В Луганській області тоді ще було актуально відновлення інфраструктури. Але за 2020 рік дещо змінилось, зокрема на автомобільних дорогах зараз проводять капітальні ремонти. Тому, думаю, ця проблема вже не настільки актуальна. На третьому місці по Донецькій області – проблема охорони здоров’я, медичне обслуговування.
Аналітикиня визнає, що населення Донецької області оцінює стан свого регіону оптимістичніше, ніж мешканці Луганської, і дає цьому просте пояснення.
2019 року на Луганщині переважала позиція, що «жодних змін не відбулося» (60%), або, що «ситуація в регіоні погіршилася» (30%). Натомість в Донецькій області майже 40% вважали, що життя протягом 19 року покращилося. Пояснення таким настроям дуже просте. На підконтрольній частині Донецької області 90% населення проживає у місті. Там інфраструктура навколо підприємств, тож, якщо заводи не закриті, люди мають роботу. В Луганській області переважна частина населення підконтрольної території живе в селі. Там підприємств немає. Всі великі міста лишилися на тимчасово окупованій території. А в сільській місцевості рівень життя значно нижчий, ніж у містах.
Марія Золкіна також зазначає, що переорієнтація людей на соціально-економічні проблеми відобразилися на ставленні жителів прифронтової зони, до ідей відновлення цілісності регіону, повернення тимчасово окупованих територій.
До 18 року там переважав запит на воз’єднання територій за будь-яку ціну і пріоритетом було припинення воєнних дій. Зараз додатковою умовою миру стало те, що цей процес не погіршить соціально-економічну ситуацію на прифронтових, підконтрольних уряду територіях. Цьому є просте пояснення: як тільки населення перестає відчувати безкомпромісне погіршення ситуації і з’являється відчуття хиткої, але стабільності. Люди починають боятися втратити цю стабільність і передбачуваність.
Вибори на окупованих територіях: невже наступної весни?
Роман П’ятигорець не вірить у вибори наступної весни, про які заявляє влада. Вважає їх безпідставними балачками, бо український парламент не проголосує за вибори без кордонів.
Я все життя займався виборами, як представник комітету виборців України. Робив і роблю все, щоб у кожного українця були рівні права. Як у впливових олігархів, так і у звичайних людей. Які зараз права і закони на окупованих територіях? Якщо я, як спостерігач, поїду у той же Донецьк, мене там «загублять» і по російським телеканалам розповідатимуть, що спіймали карателя. Тож, як я або проукраїнські кандидати можуть поїхати на територію, де немає українського законодавства і миротворців?!
Роман П’ятигорець не бачить варіантів і силового звільнення окупованих територій – нерівні сили. Окупанти накопичили в так званих ДНР, ЛНР купу наступальної зброї. В той час, як нові надходження в українське озброєння з Америки – «джавеліни» – призначені для захисту.
Російський телевізор на окупованих територіях показує українського військового як карателя, фашиста. І цей образ підтримується вже 6 років. А проте наші герої захищають всю Україну і не пускають війну далі. Наголошую: не захоплюють, а захищають. Завойовує території професійна армія (як це сталося в Криму і на Донбасі), а у нас народна армія, ми лише відстрілювались і зараз продовжуємо захищати своє. Подивіться на запорізьких кіборгів і добровольців: історик В’ячеслав Зайцев чи журналіст Володимир Москаленко. Вони навіть не проходили медкомісїі, просто пішли зупиняти російську армію.
Варіант деокупації Донбасу: економічне зростання України
Збудувати в Україні Німеччину, а в Запоріжжі – Дубаї, – образно висловлюється Роман П’ятигорець. І називає реальним шляхом повернення територій і людей їх бажання повертатися в розвинену, успішну Україну.
Україна розбудовується, незважаючи на війну. На Маріуполь і на Київ вже майже готові нові автобани. За 5 років війни змінилось і Запоріжжя, з’явились шикарні парки, відбудовано палац спорту «Юність», «Орбіту», зведено нові медичні центри, збудовано новий термінал аеропорту – усе це раніше стояло мертвим. Люди, які приїдуть сюди з Донецька, мають стати сарафанним радіо для населення окупованих територій.
Роман П’ятигорець наводить світові приклади, де окупаційна влада стримувала розвиток території. Не поліпшувала добробут місцевого населення, а, навпаки, залякувала, використовувала та знищувала. Державою-ізгоєм стала Північна Корея, на противагу їй Південна Корея увійшла у п’ятірку ТОП-країн за рівнем технологій та рівнем життя.
Політолог згадав падіння Берлінського муру в Німеччині: коли люди, що жили на сході, побачили заможний захід. В Україні – інша ситуація, але Роман П’ятигорець радить владі, щоб вона перш за все думала про економіку, про розвиток нашої держави. Щоб люди, які з окупованих територій приїжджають сюди, бачили розвинені міста на противагу російським міфам про занепадаючу країну.
Ставка на Україну в путінській Росії дуже висока. Московська імперія завжди зазіхала на нашу історію, релігію. Там, де Росія межує з Україною, повернути землі надзвичайно важко. Московія ніколи не відмовиться від Донбасу і не піде з відти добровільно. Хоча європейські санкції удавкою затягують російську економіку.
Роман П’ятигорець підтримує дипломатичний і санкційний тиск на Росію з боку світової спільноти. Тож його бачення наступних кроків для деокупації українських територій:
- Повернути контроль над кордоном з боку Донбасу і Луганська.
- Невтомно наголошувати світу про важливість санкцій проти Росії та відповідний політичний тиск. В 21ст. не має ставатись таке нахабне загарбання території.
- Раз і назавжди закрити тему «історично російського Криму». Давайте згадаємо, що в Криму колись генуезці жили, але ж італійці не приходять його забирати.
«Поки Україна не повернула окуповані території, треба починати повертати людей, і на противагу російській пропаганді будувати з Донбасом інформаційні містки», – радить кожному українцю досвідчений німецький журналіст, колишній керівник Deutsche Welle Кристоф Ланц.
Повернення окупованих територій – це довгий і нелегкий процес, повернення мізків людей, які живуть на окупованих територіях – ще триваліший. Про це треба пам’ятати молодому поколінню, якому найімовірніше і доведеться руйнувати мур непорозуміння між українцями і українцями.
Автор Анастасія Агаркова