Запоріжжя з початком війни перетворилось зі середньостатистичного промислового міста на потужний гуманітарний та волонтерський хаб. Містяни кинули сили на допомогу не тільки військовим, але й переселенцям. Люди за два тижні повномасштабного вторгнення росії почали прибувати в Запоріжжя.
В місті облаштували гуманітарні хаби, щоб всі евакуйовані мешканці окупованих міст і населених пунктів, що знаходяться під ворожими обстрілами, змогли отримати належну допомогу та прихисток. Так, станом на 18 липня в місто прибули майже 176 тисяч людей, з яких 47 тисяч – діти.
Однією з таких родин була сім’я Катерини з селища Мала Токмачка Пологівського району. Її з п’ятьма дітьми евакуювали військові за місяць після повномасштабного вторгнення. Чоловік Катерини залишився в Малій Токмачці, щоб дивитись за двома будинками їх родини. Що пережила сім’я, хто їм допоміг виїхати і чи відчувають потребу виїзду за кордон – читайте далі.
Матеріал ми підготували в рамках спецпроекту «5 історій війни».
Сім’я Катерини застала той час, коли окупаційні війська тільки почали обстрілювали селище Мала Токмачка. Це був початок березня. Жінка згадує, що в перший місяць війни ворожі обстріли зруйнували житлові будинки, школу, Будинок культури, цегельний завод. Їм з п’ятьма дітьми, з яких старшому було 18, а молодшій – лише два місяці, довелось ховатись від обстрілів в укриттях.
До нашого села росіяни не дійшли, вони його обстрілювали. А ось те село, яке було одразу за нашим – опинилося під окупацією. Туди одразу зайшли російські війська.
Гуманітарна ситуація у селі, де жила родина Катерини, була складна. Люди стикалися з нестачею продуктів та речей першої необхідності. Ресурси місцевих жителів поступово закінчувалися, а гуманітарної допомоги було мало. Протягом місяця на початку війни люди власними силами шукали, де знайти допомогу.
Знайомі, у кого були автівки, збирали списки та їздили за необхідними речами та продуктами в Запоріжжя. Але це було, поки не закінчились гроші. Гуманітарну допомогу волонтери не привозили під час сильних обстрілів. Зараз її привозять до Малої Токмачки теж дуже мало.
Катерина каже, що нещодавно люди на особистому транспорті знову почали їздити до Запоріжжя. Вони закуповують необхідні речі та продукти. Сім’я Катерини контактує із жителями Токмачки, які збирають списки та везуть допомогу односельцям.
“Евакуацію проходили дуже швидко: була загроза обстрілу цивільних автівок”
Евакуюватись із Малої Токмачки мирним жителям було важко. Для евакуації влада виділила лише три дні. Тоді люди могли виїхати у напрямку Запоріжжя автобусами. В одному автобусі вміщалось лише 28 осіб. Такий варіант Катерина із п’ятьма дітьми не розглядала.
Родині вдалося виїхати із селища завдяки знайомим військовим. Бійці погодилися вивезти жінку з дітьми з-під обстрілів.
У нас свого транспорту немає. Але через знайомих нам вдалося домовитися за евакуацію. Я дуже довго чинила опір, але все-таки вирішила поїхати. Ми виїжджали невеликим мікроавтобусом. Я зі своїми дітками, сестра зі своїми трьома дітьми та разом з нами виїхала сусідка. Всього нас їхало 11 людей. Всю дорогу нас супроводжували українські військові.
Дорога з Малої Токмачки до Запоріжжя поділилася на кілька етапів. Спочатку всіх, хто евакуювався, довезли до Оріхова – це місто поблизу Малої Токмачки. Там жінки із дітьми провели кілька годин. Їх укриттям стала місцева школа, яка була обладнана всім необхідним, щоб перечекати повітряну тривогу або ворожий обстріл.
Школа, в якій ми провели кілька годин, стала нашим перевалочним пунктом. Ми сиділи там, поки військові, які нас евакуювали, завершать зі своїми справами. А потім вони нас відвезли прямо до “Козак-Палацу” в Запоріжжі. Їхали дуже швидко, оскільки чули про випадки обстрілу цивільних автівок.
По приїзду до Запоріжжя родину з дітьми поселили в дитячій садок
Жінка каже, що їх дуже добре зустріли у Запоріжжі, коли вони приїхали до гуманітарного хабу на “Козак-Палац”. Координатори хабу намагалися поселити всіх 11 людей разом.
Нас поселили разом у дитячій садок, де могла розташовуватись ціла група дітей. Завідувачка цього дитсадка була дуже позитивно налаштована до нас, усім допомагала. Хоча, звісно, ми чули історії від своїх знайомих, коли в інших школах чи гуртожитках було зовсім протилежне ставлення до переселенців. Нас, навпаки, годували тричі на день – це було стандартне меню дитсадка. Я була спокійна, що мої діти добре нагодовані. У нас була гаряча вода та світло.
За словами Катерини, завідувачка полегшувала багатодітним матерям отримання гуманітарної допомоги та просила волонтерів привозити речі та продукти прямо до дитсадка.
Наша завідувачка телефонувала до організацій, залишала заявку з кількістю людей, які проживають у дитсадку, і нам усе це привозили. Бо там усі були з дітками, а це дуже зручно. Ми з завідувачкою були в дуже хороших стосунках і, коли минули два тижні і треба було з’їжджати на орендовану квартиру, почали за нею сумувати.
“Нас чекають за кордоном, але це не своє рідне”
Нині Катерина разом із дітьми винаймає квартиру в одному з районів Запоріжжя. Волонтерські організації знають про потреби сім’ї, тому іноді привозять їм продукти та необхідні речі для дітей.
Сама Катерина скептично ставиться до походів у гуманітарні центри для переселенців. Вона впевнена, що вони не належать до тих, хто найбільше потребує допомоги. Є й такі люди, які зовсім все втратили.
Жінка навела в приклад свою молодшу сестру, яка проживає в Запоріжжі з 2014 року. Саме тоді дівчині довелося виїхати із Донецька як переселенці та винаймати в Запоріжжі разом з чоловіком та дитиною квартиру.
З початком війни 24 лютого сестра перестала отримувати виплати на дитину, гуманітарна допомога їй теж не приходить, оскільки вона не теперішня ВПО. Ми їй допомагаємо чим можемо. Збираємо гуманітарку, яку приносять нам, і відносимо сестрі. Її чоловік, на жаль, з початком війни втратив роботу. Тому цієї допомоги вона потребує найбільше.
Планів їхати далі із Запоріжжя та з України Катерина не має. Жінка каже, що краще рідної країни нічого немає. Незважаючи на те, що її свекруха ще до війни поїхала до Німеччини, працює там, тому сім’я має можливість усім разом виїхати за кордон.
На нас там чекають, особливо з дітками. Але все одно – це не своє рідне. Уявіть, як важко адаптуватися дітям у чужій країні з іншою мовою, коли вони ще такі маленькі. Хоч ми й приїхали із сусіднього району, але видно, що нашим сільським діткам важко було адаптуватися до місцевих хлопців.
Попри всі складнощі, велика родина, якій довелось бігти з рідного дому через вторгення окупаційних військ та ворожі обстріли, не втрачає надію повернутись в селище після перемоги України в цій війні. Сама Катерина тримає оптимістичний стрій заради своїх дітей та їх спокійного та мирного життя в рідній країні.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
Авторка – Дар’я Сергієнко