Український морпіх Андрій Орел пробув у полоні майже три роки. Через день після його дня народження, 19 березня цього року, військового обміняли й повернули на українську землю в рамках одного з наймасштабніших обмінів.
Тоді Україні вдалося визволити 197 українських військових. Один з них був Андрій – 27-річний хлопець родом з Бердянська. Він служив у 501-му окремому батальйоні морської піхоти, що боронив Маріуполь у 2022 році. Тоді ж захисників й взяли у полон російські війська. Андрій провів у ньому 35 місяців, перебуваючи в одній з найжорстокіших колоній на території рф.
Довгождана зустріч
“Я пам’ятаю тільки, що бігала посеред всіх автобусів, посеред всіх хлопців, яких звільнили, кричала: “Де Андрій? Андрій! Андрій!”. І, на жаль, мене про це попереджали, що “коли вийде Андрій, ти його одразу не знайдеш, бо ти будеш дивитися на кожного, а вони всі будуть однакові”. Я подумала: ну як це я можу не впізнати рідну людину? І коли вже все це відбулося, виходять хлопці з автобусів, я дивлюся, й дійсно розумію, що вони всі однакові: вони всі бліді, худі, у всіх поголена голова. І я просто розумію, що поки там, напевно, десь у натовпі він не відгукнеться, я його так і не побачу”, – ділиться наречена Андрія Альона Скуйбіда.
Майже три роки тому вона, виїхавши з окупованого Бердянська, відразу дізналася новину про взяття в полон Андрія у Маріуполі. Весь цей час вона чекала звістку про те, що його обміняють, брала активну участь в мітингах. Разом з іншими рідними полонених 501 ОБМП вони заснували Асоціацію «Сила морської піхоти», яка спілкується з владою і організовує пікети, щоб нагадувати про військовополонених.
Звістка про обмін, під час якого повернеться Андрій, застала її пізно ввечері, саме в його день народження. Всі ці роки вона хотіла, щоб Андрій на свої іменини був з нею поруч, саме до цього дня, щоб його звільнили з полону.
“І ось я бачу список з першими 20 полоненими, яких завтра мають обміняти. Я відкриваю, дивлюсь, і бачу в цьому списку Андрія. В мене завжди був план дій, я знала, як діяти, коли я буду розуміти, що Андрія обміняють, що мені робити, куди та як мені їхати, як мені складати свій маршрут. А тут я сиджу і в мене ступор. Я в цей час телефоную іншій своїй подружці, кажу: “А що мені робити?”. Вона каже: “Ну збирай речі і йдіть, напевно”. Я така: точно!”, – згадує той вечір Альона.
Тоді вона зібралася й сіла на нічний потяг, який прямував у область, де мав статися обмін полоненими.
Через те, що дівчина вже тривалий час спілкувалася з родинами колишніх військовополонених, вона знала, що потрапляння в список людини на обмін – ще не 100% гарантії того, що це станеться.
“Ми розуміємо, з якою стороною ми комунікуємо. Все настільки може бути неточним, все може в останній момент зірватися, навіть якщо та сторона надала списки, навіть якщо вона їх погодила. Вони (російська сторона, – ред.) можуть подавати людей в списки з прізвищами, які вони самостійно неправильно перекладають на російську, можуть плутати людей, навмисно писати неправильно їхні імена, посади та дати народження, щоб рідним полонених було важче їх знайти”, – розповідає Альона.
Дівчина була готова до того, що цього разу може й не побачити свого нареченого:
“Ми вже чекали обмін, і поки хлопці не перейшли кордон, не зателефонували, я спеціально не давала собі повну надію на те, що його обміняють. Тому що я розумію, що так може бути кожен обмін: ти так підлітаєш до небес, все сподіваєшся на зустріч, а потім бачиш, що немає твого рідного. І ти розбиваєшся, знову себе по шматках так збираєш…Моя подруга каже, що я песимістка, а завжди відповідала їй, що я – реалістка”.
Коли Альона все ж зустрілася з Андрієм, вона розгубилася й зараз вже не пам’ятає чітко, як все було:
“Я взагалі в шоці була. В мене відняло повністю дар мовлення. Я не знаю, що йому сказати. Дивлюсь на нього, не розумію, я не вірю в те, що я його бачу. І для мене це просто якийсь сон. Я не пам’ятаю, що я йому казала”.
Андрій в полоні вивчив вірш про кохання й всю дорогу повторював його, аби розповісти своїй Альоні. Це була поезія одного з російських письменників, адже тільки таку літературу видавали в камері колонії, де був хлопець.
Полон
Андрій разом зі своїми побратимами перебував в одній з колоній на території рф, яка “прославилася” жорстоким поводженням до військовополонених. З метою безпеки інших полонених, які досі перебувають там, ми не оголошуємо її назву.
Хлопці звідти повертаються з великою втратою ваги, з набряклими ногами, бо їх змушують стояти по 12-15 годин в камерах.
Андрій розповів нареченій, що вони всі дуже схудли в полоні, бо там були невеликі порції їжі. Але, за його словами, велику роль відіграє психологічний стан людини: якщо не жити лише з думкою про їжу, “від пайка до пайка”, то виживання в полоні сприймається по-іншому, розповідав він.
Альона каже, що хлопців, які звідти повертаються, всіх заспокоюють, та й вони намагаються сприймати все з гумором: “нічого, відгодуємося”, кажуть.
Зараз Андрій перебуває в госпіталі на реабілітації, де він пробуде ще близько пів місяця. За цей період повернуті захисники проходять фізичне та психологічне відновлення. Фахівці радять цей час поступово їм звикати до нових реалій життя та перший час не бачитися з рідними постійно, аби адаптуватися.
Про полон Андрій розповідає своїй нареченій час від часу, вона запитує про умови, які були там з обережністю. Він розповів їй, що там полонені ізьольовані від інформаційного простору. Їм вмикали лише радіо з піснями, які “крутили” по колу кожен день одні й ті самі: російські народні, типу “Катюші”, гімн рф, який змушували співати щоранку полонених.
Новин вони не знали ні з росії, ні з України. Проте Андрій бачив, що одного разу з їхньої колонії вивезли багато хлопців, скоріше за все, за його здогадками, на обмін. Тоді він подумав, що рух в плані обмінів пішов, але незабаром завезли нових полонених.
“Я згадала, що коли Андрій вийшов з автобуса, одне з перших, що я сказала, це було: “Зайчик, не хвилюйся. Ти не останній, кого обміняли. На жаль, дуже велика кількість хлопців перебуває там – ще 1359 морпіхів з Маріуполя знаходиться в полоні”, – розповідає Альона.
Майже три роки дівчина не мала жодного зв’язку з нареченим. Лише пів року тому вона отримала від нього листа з колонії, а ще за місяць до обміну мала можливість три хвилини поговорити з ними через відеозв’язок. Це допомогли організувати російські волонтери, які їздять по місцях перебування українських військовополонених, й знімають там пропагандистські відео. Проте для Альони це був один із шансів побачити та поспілкуватися з коханою людиною, тому вона пішла на цей крок.
“Це була як ніби волонтерська група, що діє ще з 2014-го року. Вони їздять по колоніях та питають у хлопців: “Не хочете зв’язатись зі своїм рідним по відеозв’язку?” Звичайно, що більшість людей хоче це зробити тим паче, коли ти три роки майже не бачив свою рідну людину, ти розумієш, що хочеш вже її побачити. Хоч і розумієш, що, можливо, будуть якісь наслідки фізичні навіть для цієї людини, ми ж не знаємо, що там відбувається поза нашого розмовою. Я дуже-дуже сильно вагалась”, – ділиться Альона.
Російські волонтери поставили умову, що потрібно записати відеозвернення до них нібито з проханням про допомогу вийти на зв’язок. Саму розмову в камері вони також записують та просять поспілкуватися з російськими журналістами перед цим.
“Я собі дала таку установку, що я не буду плакати, аби не створювати цим пропагандистам необхідної їм картинки. Я поплачу потім, а поки стисну руки в кулаки. І я так сильно їх стискала, що після дзвінка у мене на долонях залишилися сліди від нігтів. Я йому телефоную з посмішкою, кажу: “Сонечко, я так рада тебе бачити, все буде добре коханий”. І він дивиться на мене, він в шоці від того, наскільки я намагаюсь позитивно з ним спілкуватись. Сказав, що я велика молодець, що так себе поводила”, – каже Альона.
Водночас дівчина застерігає, що на рідних полонених часто виходять шахраї, які виманюють гроші, посилки. Тому радить з холодною головою та особливою обережністю ставитися до таких подібних пропозицій.
Жити це життя
Саме цього найбільше прагнуть колишні полонені, які потрапляють на свободу. За час, який вони проводять в полоні, в них збирається багато планів та мрій на це життя.
“В мене щодня якась новина від Андрія: то він пропонує завести собаку, то поїхати в подорож, то ще щось. Але я зупиняю його й кажу, що ми все зробимо поступово”, – розповідає Альона.
Після проходження реабілітації вона зі своїм нареченим буде продовжувати виходити на мітинги на підтримку родин військовополонених та боротися й надалі за їхнє звільнення.
Родинам, чиї рідні досі знаходяться в полоні, Альона радить не зневірюватися, менше зациклюватися на прочитанні новин, працювати з психологом та намагатися хапатися за будь-яку можливість в цьому житті:
“Я якось працювала в школі, і треба було поїхати з дітьми на екскурсію за кордон. Я поїхала, це була моя перша така поїздка. Я про це розповіла Андрію, і він щиро зрадів, що я мала таку можливість, а не відмовилась за принципом “йому там погано, тому й мені теж має бути погано.” Вони в полоні теж дуже переживають за наш стан тут”.
Виходьте на акції в підтримку військовополонених. Робіть репости у сторіс. Будьте свідомими та не дайте світу забути про всіх наших героїв, які обороняли Маріуполь
Молчаливая акция – 3 года в плену состоится в Киеве на Майдане Независимости 12 апреля в 12:00.
Асоціація “Сила морської піхоти” бореться за всіх морських піхотинців, яких наразі в полоні залишається 1359 чоловік.
Історію кохання Андрія та Альони, її виїзд з окупації та його взяття в полон можете почитати в цьому матеріалі – “Між пікетами та прірвою відчаю. Як Альона Скуйбіда майже два роки чекає на чоловіка з полону”
Фото надані героїнею матеріалу
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.