Слово “депортація” після початку повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України 24 лютого 2022 року стало жахом для багатьох українців через те, що по ту сторону фронту опинились їх близькі та знайомі.
Українців з тимчасово окупованих територій та територій, які знаходяться у зоні активних бойових дій, росіяни почали примусово вивозити на територію РФ та в Білорусь. Частину людей окупанти депортували на підконтрольні Україні території, але перед тим змушували їх пройти через фільтраційні табори.
Тільки за перший місяць повномасштабного вторгнення, за даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, кількість депортованих українців склала понад 40 тисяч осіб. Серед них були й діти. А вже через 9 місяців щонайменше 2 млн 800 тисяч українців були вимушені виїхати чи були депортовані на територію Росії.
Під час депортації українців залякували, змушували покидати свої домівки. Окупанти вивозили людей під виглядом “евакуації”. Подекуди міста, куди заходили росіяни, вони починали масовано обстрілювати, щоб змусити мирних мешканців покинути території України. Нерідкими були випадки, коли українців, які ховались від окупантів, шукали по підвалах домів, школах і дитячих садочках. Про це йдеться в аналітичному звіті “Депортація громадян України з території ведення активних бойових дій чи з тимчасово окупованої території України на територію РФ та РБ”.
Фільтраційні табори, як окремий вид знущань з українців
Окремим випробуванням для людей росіяни зробили “фільтраційні табори”. Це табори, де перевірялась лояльність українців до окупаційних військ. Росіяни збирали дані на людей, детально перевіряли їх приналежність до певних спільнот. Найбільш жорсткими заходами так званих “фільтрацій” були катування, утримання людей в підвалах. Їх застосовували до тих, кого підозрювали у “партизанській діяльності” або співпраці з українською владою.
Таке явище як “фільтраційні заходи” застосовували до українців після 24 лютого здебільшого на сході та півдні країни. На півночі України окупанти могли проводити точкові перевірки громадян.
Фільтраційні заходи в першу чергу почались на території Донецької області. Там людей перевіряли на можливу співпрацю з українською владою та правоохоронними органами. Перевірялись не тільки люди, які хотіли виїхати з окупації, а й ті, хто нікуди не хотів виїжджати з окупованих територій, — каже Тетяна Катриченко, координаторка Медійної ініціативи за права людини.
Фільтраційні заходи дуже тісно пов’язані із депортацією українців, оскільки їх застосовували не тільки під час депортації до країни-агресора, але і на російських блокпостах, коли люди виїжджали з окупованих територій на підконтрольну територію Україні.
Зокрема, на блокпостах Запорізької області. Оскільки саме через цю область був єдиний шлях до виїзду з окупації та зони активних бойових дій на сході та півдні країни. На блокпостах росіяни застосовували до українців жорсткі перевірки, по декілька діб тримали у чергах, відбирали документи та подекуди повертали назад до окупації.
Багато українців, яких депортували з окупованих територій і які зараз знаходяться в Росії, не мають ніяких особистих документів. Адже їх відібрали росіяни.
Окрема група для депортації, яку слід виокремити — діти. Дітей окупанти депортують від початку повномасштабного вторгнення під різними приводами: від відпочинку в дитячому таборі до проведення так званих “медичних дообстежень”, на які дітей забирають без батьків.
Таку практику “літніх відпочинків і таборів” для дітей застосовували на окупованій території Запорізької області. Неповнолітніх вивозили на так званий “відпочинок у таборі” до Криму.
Приводи, під якими окупанти вивозили дітей, від початку повномасштабної війни трансформувались в залежності від того, наскільки батьки погоджувались віддавати дітей на такі “ініціативи”. Зі свого боку, чинна влада українських міст, які тимчасово окупувала Росія, переконувала, що батькам не слід вірити обіцянкам росіян і в жодному разі не можна віддавати своїх дітей.
Російська федерація взагалі не надає доступ до даних щодо депортованих дітей ані Україні, ані міжнародним організаціям. За різними даними — це від 260 до 700 тисяч вивезених неповнолітніх українців. Більшість цих дітей була переміщена з законним представником, — уточнює Катерина Рашевська, юристка Регіонального центру прав людини.
За даними Національного інформаційного бюро, з території України під час повномасштабного вторгнення депортовано 744 тисячі дітей. Точну кількість постраждалих дітей встановити неможливо через активні бойові дії та тимчасову окупацію частини території України.
“Якщо не говорити, що трапилось з людьми — ми ніколи не досягнемо справедливості”
Українська правозахисна організація “Truth Hounds”, яка займається документування воєнних злочинів окупантів, в тому числі депортації та насильницьких вивезень, після початку повномасштабного вторгнення працювала практично в кожному регіоні, який так чи інакше постраждав від окупації. Однією з останніх місій документаторів була поїздка до Запоріжжя.
В Запоріжжі працювала друга польова місія громадської організації “Truth Hounds”. Перша була в травні 2022 року. Місія об’єднала Запоріжжя, Дніпро та Кривий Ріг.
В кожному місті ми заводили контакти з шелтерами, волонтерами, які допомагають людям виїжджати з окупації. Ми ідентифікували такі місяці та вже там шукали людей, які були безпосередньо свідками або потерпілими та опитували їх. Остання місія в Запорізьку область була таким собі поновленням інформації про шелтери, які існують, поновлення географії. Наприклад, у Кривому Розі були переважно люди, яки виїжджали з Херсонщини. В Запоріжжі були ті, хто виїжджали з Донеччини, Маріуполя та окупованої частини Запорізької області, — розповідає координатор комунікаційного департаменту Truth Hounds і учасник місії Роман Коваль.
Під час перебування на Запоріжжі учасники місії фокусувались на кількох темах: шукали свідків тортур і насильницьких зникнень. Під час документувань таких воєнних злочинів важливо не допустити ретравматизації людини. Для цього є спеціально навчені документатори, які працюють за певною методологією.
Наша мета — запобігти ретравматизації, підтримати людину. Очевидно, що з потерпілими від тортур спілкуватись непросто. Люди пережили серйозний біль, часто бачили в обличчя своїх кривдників, запам’ятали їх на все життя подекуди. Наважитись поділитись такими спогадами для людини дуже важко, — каже Роман.
Українці дуже по-різному йдуть на контакт, розповідаючи про свій досвід. Деякі переживають через те, що їх близькі або родичі досі залишаються в окупації. Однак, більшість людей часто погоджується поділитися своєю історією, тому що вірить у справедливість та хочуть допомогти її досягти. Документатори завжди дають людині право вибору того, як саме буде використовуватись інформація, яка збирається.
Минулого року під час документування воєнних злочинів мене вразила історія людини, яка виїхала із Маріуполя і була свідком атак на пологовий будинок. Також він був свідком атаки не драмтеатр. Потім був довгий виїзд з окупації, знущання на блокпостах. Ця людина була дуже зацікавлена у притягненні до відповідальності тих, хто винуватий у вбивствах цивільних людей у Маріуполі. За декілька місяців після документування ми дізнались, що цей чоловік пішов до ЗСУ і загинув, — згадує Роман.
З останньої місії документатори запам’ятали доволі показовий кейс депортації з тимчасово окупованих територій Запорізької області. Зі слів свідка, окупанти переслідували вчителів місцевих шкіл, особливо тих, хто не хотів працювати по новій програмі, хто відмовлявся припиняти викладати українською мовою.
Окупанти перевіряли, за якими програмами вони навчають, забирали українські книги, складали списки тих, хто спілкується українською. Це і є однією з ознак геноциду, — розповідає документатор.
Специфіка документування свідчень людей, які пройшли депортацію, відбувається так само як і документування інших різновидів воєнних злочинів окупантів. Учасники місії спілкуються з постраждалими, які змогли повернутись. Адже депортація може бути як на територію країни-агресора, так і на підконтрольну Україні територію через фільтраційні табори.
Наприклад, людей можуть виселяти з домівок за надуманими обвинуваченнями та відправляти до Василівки. Там людині на камеру зачитують звинувачення, з якими вона має погодитись, після чого її депортують на підконтрольну територію Україні, — каже Роман.
Також документувати воєнні злочини можна за допомогою свідків, які бачили депортацію або насильницьке вивезення людей на власні очі.
Якщо це родич, який не бачив, але знає, що його рідних депортували, тоді ми спілкуємось більше, дізнаємось, хто міг бути свідком, фіксуємо, але не документуємо. Тобто ми не беремо свідчень, тому що свідчення беруться у тих, хто був свідком, або постраждалих, – уточнює Роман.
За згоди свідків або постраждалих організація передає документи до слідчих органів України, які ініціюють кримінальні провадження по тих інших статтях. Отже, дані, які збирають документатори, спонукають правоохоронні органи до відкриття кримінальних справ.
У нас є колеги з організації “Блакитний птах”, яка займається допомогою родичам полонених, пошуком полонених. Тобто, якщо мова йде про полон або депортацію, то ця організація може забезпечити юридичну допомогу, направити людину. Там само вони надають психологічну допомогу людям, яки пройшли полон. Ми в основному спілкувались з маріупольцями, які проходили через фільтрацію. На окупованих територіях росіяни постійно звужували можливості для людей, які не пройшли фільтрацію і вимушені були повернутись. Люди не могли пересуватись містом, в’їжджати або виїжджати, — підсумовує Роман.
Ключова різниця масштабу воєнних злочинів, якщо взяти до уваги географію країни, залежить від того, скільки кожен регіон перебував під окупацією. Київщина, Чернігівщина і Сумщина були окуповані більше місця. Запорізька залишається окупованою досі, без особливих змін лінії фронту. Це означає, що понад рік люди у Бердянську, Мелітополі та інших містах живуть в окупації, де постійно відбувається багато воєнних злочинів. Отже, значно більша кількість людей зазнає переслідувань і катувань через свої переконання та проукраїнську позицію.