Запорізький тренер Анатолій Михайленко на початку березня пробіг ультрамарафон в 70 кілометрів від Запоріжжя до Дніпра, під час якого зібрав майже 50 тисяч гривень на потреби ЗСУ. Як йому це вдалося, які перешкоди були на шляху, та що він робив, коли тіло та мозок давали сигнали зупинитися за декілька кілометрів від фінішу – читайте в інтерв’ю.
Анатолій у спорті – з 4 років. Зараз йому – 36. Він є майстром спорту України міжнародного класу з карате, тренер та власник клубу карате Concordia, президент Федерації карате в Запорізької області та член Молодіжної команди тренерського штабу Національної збірної України. Своє життя він присвячує спорту та тренуванню. Щодня, коли він перебуває у Запоріжжі й не виїжджає на змагання зі своїм клубом, більшу частину свого часу проводить в залі.
У розпал святкування Нового року в компанії друзів Анатолію запропонували бігати не тільки для підтримки фізичної форми, а й приносити користь ЗСУ. Один з його знайомих пожартував, що було б непогано донатити людям по 100 гривень за кожен кілометр, що пробіжить спортсмен, а виручені кошти передавати на потреби українських військових. Анатолія ця думка зацікавила, і вже за декілька днів він зробив свій перший забіг по Запоріжжю на понад 20 кілометрів. Після пробіжки спортсмен заглянув у банку Моно, в якій побачив близько 7 тисяч гривень донатів за 70 кілометрів. Люди закидали кошти, для того, аби побачити, як долатиме цю дистанцію Анатолій. Він вирішив бігти від Запоріжжя до Дніпра.
Зібрав пробіжками 50 тисяч на ЗСУ
“Кожен забіг я викладав в історії Інстаграму, писав, що відпрацьовую “борги”. Наприклад, мені на банку в Моно закинули 1000 гривень, то мій “борг” – це пробігти 10 кілометрів. Так, я спонукав слідкувати за моїми історіями, й донатити, аби я біг ще більше”, – розповідає Анатолій.
Менше ніж за місяць спортсмену вдалося зібрати близько 50 тисяч гривень на потреби українських військових.
“Людям подобається слідкувати, як я біжу. Їм подобається, коли я втомлююся, коли мені погано, коли я біжу під дощем, коли мені важко. І вони починають кидати по 100, 200 гривень, й дивитися, як я впораюся з цим. Це як реаліті-шоу. Людям цікаво підбадьорювати мене такими маленькими донатами. А я слово своє тримаю, тому біжу”, – каже спортсмен.
“Моє тіло ніби протягнули по асфальту”
Анатолій раніше вже намагався пробігти марафон до сусіднього Дніпра, але тоді зміг подолати не всю дистанцію – пробіг близько 65 кілометрів по снігу.
3 березня в Інстаграм він виклав історію, в якій повідомив, що збирається вдруге бігти від Запоріжжя до Дніпра, й відкрив нову банку для донатів.
Його шлях починався з Хортицького району Запоріжжя. На вулиці було хмарно та досить прохолодно. А по трасі бігти було складно ще й через степовий вітер.
“Я зупинився вперше, коли пробіг понад 40 кілометрів. Мені чомусь стало зле, тому що я біг без супроводу, без додаткового обладнання, без води. В мене почалося зневоднення. На цьому фоні я почував себе не дуже добре, і я присів просто на узбіччі. Але так сталося, що мій знайомий військовий, з яким я відзначав Новий рік, і який запропонував мені бігати за донати, саме їхав від Дніпра до Запоріжжя до сина на день народження. По моїх історіях, він бачив, що я почав бігти марафон, вирахував, де я приблизно можу знаходитися. І ось я тільки присів, а за декілька хвилин він приїхав на машині. Я не розумів, як таке можливо, це просто чудо було! Я був одягнений в костюм Національної збірної, тож яскраву жовту куртку він помітив відразу. В нього була вода, він дав мені попити, і я побіг далі”, – згадує Анатолій.
Це була одна із зупинок. Наступного разу Анатолій зупинився тоді, коли його тіло хапали судоми.
“Це вже було темно, я пробіг до 60 кілометрів, виснаження вже було досить великим. І запаморочення було, і відчуття незрозумілі були, як в трансі. Я “спалив” близько 6 тисяч калорій, а це дуже багато, як для першого разу. Тобто всі ресурси організм вже витратив, і я біг на морально-вольових якостях. Судома схопила мене за задню поверхню стегна, я думав, що відірвав м’яз, тому що в мене вже таке було. Ногу не можу ні зігнути, ні розігнути. Тільки починаю якийсь рух, відчуваю біг. Стою обабіч дороги, кричу від болю, а навколо нікого немає. Немає світла, це траса, темно. Я сам з собою наодинці намагаюся зрозуміти, що відбувається. Вирішив зателефонувати другові, поки не сіла батарея на телефоні, щоб він приїхав із Запоріжжя мене забрав. А потім я просто нахилився вперед, щоб розтягнутися. Виявилося, що це просто судома. Я перечекав, і побіг далі. Потім таке ж трапилося і з ногою. Я зробив зупинку, потягнувся, й побіг.
Стер все тіло. Один спортивний костюм, що був під іншим, став мокрий від поту, й почав натирати мені тіло. Але коли біг, я цього не відчував. Тіло почало пекти. Але зупинитися й зрозуміти, що зі мною відбувається, я не міг, бо в мене працює трекер. Коли я повернувся додому, було таке враження, ніби моє тіло по асфальту тягнули. У мене такого ніколи в житті не було”, – згадує Анатолій.
Та все ж йому вдалося досягти своєї мети. Анатолій пробіг за 8 годин 70 кілометрів та 10 метрів від Запоріжжя до Дніпра.
“Останні кілометри я добіг вкрай важко. Бо це така вже ментальна гра іде. Тіло вже не працює, тому що це велике компресійне навантаження на хребет. Багато речей відволікало, інколи я думав, що просто не добіжу. Я вже шукав якісь зачіпки в голові, для чого я це роблю, чому не можна зупинятися? А може зупинитися? Здоров’я важливіше, в тебе команда, зараз змагання. Навіщо ти це робиш? Дивишся на банку – а там якась сума незрозуміла: 9 чи 10 тисяч. Воно того варто? Краще вже сам закинь ті 10 тисяч, і фінішуй. Думав, що вже варто зупинятися. Ще й досить холодно було, в мене починалася депресія. Але коли я побачив надпис “Welcome to Dnipro”, я дуже зрадів, сфотографував його, хоча й нічого не було видно. Я побачив міські ліхтарі й зрозумів, що в мене вийшло!”, – каже Анатолій.
Він зізнався, що в голові під час марафону, у нього було безліч думок й бажання зупинитися. Але тіло бігло далі, попри біль та навколишні фактори. Анатолій каже, що його стимулювало стримати своє слово й добігти те, що він висвітлив свій марафон медійно, виклав історію в Інстаграм.
“Я думав, якщо я вже про марафон всім розповів, то що я, з другого разу це не зроблю? В голові були такі думки: як на тебе будуть твої спортсмени дивитися? Як ти потім на змагання будеш їх виводити, і казати їм “Давай!”, а сам тоді під час марафону зупинився. Та ні! Зупинитися не можна – біжи!”, – стимулював сам себе Анатолій.
За цей забіг він зібрав майже 50 тисяч гривень донатів.
“Це не багато, але й не мало. Варто розуміти, що, або в тебе є якась історія, драма, коли тебе це особисто торкається, й люди хочуть допомогти. А коли ти просто збираєш кошти за рахунок мотивації, це трохи інший збір, він йде складніше, але й зусиль ти віддаєш набагато більше. Не просто пост, а люди чекають від тебе якоїсь роботи, напруги. Вони дають зрозуміти, що ти повинен щось зробити, для того, щоб були донати”, – пояснює Анатолій.
На уточнююче питання про те, що він відчув, коли закінчив свій марафон, посміхаючись, сказав: “Я більше ніколи не захочу такого робити.” Проте додає, що наступні забіги ще точно будуть. Анатолій закликав підтримати його донатом на ЗСУ.
Все на ЗСУ
Першу банку з донатами Анатолій розбив й віддав кошти на 54 окрему механізовану бригаду, другу – на спецпідрозділ “Стугна” підрозділу ГУР, ще одну – на 4 батальйон територіальної оборони.
Зараз Анатолій збирає на автівку військовим. Його хрещений батько та партнер по клубу з карате, служать наразі на фронті, тому хлопець намагається допомогти їм та їхнім побратимам.
Реквізити картки для збору:
https://send.monobank.ua/jar/8tbbQ1eXSn
5375411216732920
Фото з особистого архіву героя