Каріне Арутюнян – 47-річна психологиня із Запоріжжя, яка безкоштовно надає допомогу вже 10 років. Фахівчиня працює із тими, кого торкнулись бойові дії, хто втратив близьких на фронті або відчуває стрес через війну. Зараз вона допомагає людям одночасно у двох організаціях. 

Inform.zp.ua поспілкувалися із Каріне про її роботу та дізнались, як їй вдається все поєднувати, як вона працює з людьми та про її мотивацію.

Війна на сході України та волонтерство до 2022 року

Каріне почала свою професійну діяльність у 2000 році в школі. У 2014 році, через напад росії, в Запоріжжі відкрився Кризовий центр і Каріне долучилася до нього. Вона хотіла допомогти тим, хто на це тоді потребував.

“Люди хотіли допомогти і був потрібен хтось, хто буде координувати всю цю діяльність. Стільки благодійних фондів не було. Зараз є дуже багато благодійних фондів, люди звертаються, тому вже в такому саме окремому центрі немає такої потреби. Він, може, і є, але він вже не діє так, як діяв тоді”, – розповідає психологиня.

Через 4 роки вона приєдналася до благодійної організації “Карітас Запоріжжя”, де працює й досі. У той час у БО були різні проєкти, пов’язані із війною. Зокрема, виїзди у “сірі зони” біля лінії бойового зіткнення, де надавали як психологічну, так і матеріальну допомогу. Тоді Каріне займалась іншим проєктом, про миробудування, який мав на меті інтеграцію ВПО і родин військових.

“Розуміння того, що у нас іде війна, було не у всіх. Та й зараз воно теж не у всіх, а тоді й взагалі. Але були сім’ї військових, і ось така інтеграція переселених осіб і родин військових, вона була дуже важлива”, – зауважує Каріне.

Крім цієї організації, Каріне працює у громадській організації “Інститут психології здоров’я”, у якого є окремий напрямок – Національний центр психологічної підтримки людей в горі. Зараз там набирають групу, у складі якої будуть родини загиблих військових, та надаватимуть їм допомогу в онлайн-форматі. Такі групи вони із колегами ведуть не вперше. За словами фахівчині, загалом за зміну у неї може бути вісім сеансів, що дуже багато для психолога. Однак дві роботи вона поєднує без особливих труднощів, оскільки у “Карітас Запоріжжя” працює вдень, а в Інституті – ввечері. 

Підтримка всіх, хто потребує допомоги

До “Карітас Запоріжжя” за психологічною допомогою можуть звернутись як внутрішньо переміщені особи, так і просто запоріжці, які на це потребують. Причини можуть бути будь-які: стрес після обстрілів, втрата близької людини та інші.

Формат зустрічі з психологом клієнти зазвичай обирають самостійно: хтось – онлайн, бо не має можливості приїхати, або має особисті причини. Хтось віддає перевагу зустрічам наживо. У організації є як групові, так і індивідуальні щоденні сеанси. По два рази на місяць Каріне зустрічається з групами дружин та батьків військових. Ще є зустріч, яка має назву “кава з психологом”, яку можуть відвідати всі бажаючі раз на місяць.

Каріне також згадує випадок, коли деякий час у Запоріжжі не працювали укриття у школах через початок освітнього процесу. Тоді, каже психологиня, люди звертались до “Карітаса” через стрес:

“На індивідуальні консультації, звичайно, приходять люди, які були змушені переїхати, люди, які постраждали від війни, хто залишився без нічого. Або, ну, ми всі постраждали, летять КАБи, всім страшно. Є люди, яким більше страшно, які під час кожної тривоги біжать в укриття. Особливо їм було важко, коли ці укриття не працювали, коли у нас школи зачинили укриття і людей не приймали. Це дуже такі важкі стани у людей були. Є й люди, які не так бояться”.

Ми запитали у фахівчині, хто звертається до неї частіше: ВПО чи мешканці Запоріжжя. Однак, за її спостереженнями, вони звертаються приблизно в однаковій кількості. 

Частіше люди все ж обирають спілкування тільки із психологом, але кожен випадок, зауважує Каріне, є індивідуальним:

“Є люди, які не готові на групові, бо їм легше сам на сам спілкуватись. А є люди, для яких важливі саме групові, бо вони можуть отримати підтримку не тільки психолога, але й інших людей. Особливо, коли це тематичні групи. Наприклад, якщо це втрата, і люди не можуть зрозуміти її. А це – коло однодумців, де вони розуміють, про що ці сльози, і їм ніхто не скаже: «та вже досить, та вже забудь, будь сильною». Це такі слова, знаєте, які дуже травмують”.

Як проходять сеанси

Робота із новими людьми у Каріне починається зі знайомства. І встановити контакт зазвичай не важко, бо люди звертаються за власним бажанням і готові поділитися переживаннями. Хоча буває і навпаки. Щоб зробити спілкування комфортнішим, вона створює атмосферу довіри в окремому кабінеті та обіцяє ніколи не засуджувати.

“Я кажу про те, що все, що коїться в цьому кабінеті – це конфіденційно. І я ніколи не маю звички засуджувати або казати, як правильно робити, а як неправильно. Я розповідаю про якісь процеси, щоб людина розуміла, що те, що з нею відбувається – це нормально. … Якщо це якийсь кризовий стан, то спочатку я подивлюсь, як людина виглядає, чи потрібна їй медична допомога, запропоную їй води. Потім ми подихаємо, стабілізуємось. Такі вправи стабілізаційні”, – розповідає психологиня.

Зазвичай, каже Каріне, згодом люди самі кажуть про прогрес і починають помічати зміни, які з ними відбуваються після терапії.

“Колись людина вже може посміхнутись, а колись вона вже може плакати. Це теж є показником того, що стався якийсь прогрес, бо не всі люди в горі можуть плакати. Люди кажуть: «я не можу плакати, у мене немає сліз», а потім кажуть «мені стало гірше, бо я стала плакати». А я кажу: «як добре, що ви стали плакати, бо це означає, що вже ви почали відчувати, і ми можемо рухатись далі»”, – зауважує фахівчиня.

Робота із родинами загиблих військових, відновлення та мотивація працювати далі

За словами психологині, робота із родинами загиблих військових і загиблих цивільних сильно відрізняється.

“Про це не дуже популярно говорити, але коли це військова втрата, то люди зіштовхуються з дуже великою кількістю несправедливості. Розумінням того, що це сталося так. Інколи навколо кажуть: «та що ти плачеш, ти ж гроші отримала», наприклад. Дуже багато таких нюансів, про які не дуже хочеться навіть і говорити. Але ж є велика різниця, коли людина хворіла, наприклад, коли це (втрата, – ред.) очікувано. Ми не можемо бути готовими до смерті, але все ж таки. А коли це військова втрата, є такі люди, які не мали змогу навіть поховати, не було ритуалу прощання. Є люди, які (опізнали, – ред.) по ДНК, є люди, які навіть не ховали. А коли ми не бачимо, то надія завжди залишається”.

Раніше Каріне у своїй волонтерській діяльності працювала і з військовими. За її словами, вони часто не хочуть йти до військових психологів із особистих причин, тож навпаки – звертаються до цивільних.

Як зауважує Каріне, свою роботу вона дуже любить. Але інколи їй теж буває складно, бо, за її словами, “втрата не може бути легкою”. Їй також надають психотерапію і допомагають відновлюватись двоє фахівчинь. Проте найбільше психологиню мотивує, коли її роботу цінують і дійсно довіряють їй.

“Такий приклад. В мене була родина, у якої син був у полоні, і вони два роки нічого про нього не знали. І коли вони дізнались, що його обміняли, вони ще з ним навіть не розмовляли, а мені вже зателефонували й сказали, що їх син повернувся. І ось кожного разу, коли я це згадую, в мене такі мурахи, бо це про довіру. Знаєте, що я – своя (посміхається, – ред.). Бо я одна з перших, кому вони зателефонували. Це допомагає відновлюватись і зрозуміти, що моя робота має сенс. А якщо моя робота має сенс, це значить, що я рухаюсь в правильному напрямку”, – ділиться Каріне.

Фото надані героїнею матеріалу