У квітні 2022 року родина Катерини Бутенко змогла вирватися з окупованого Бердянська. Їхній шлях до Запоріжжя був сповнений небезпек, засудження після виїзду і невизначеності. Але, попри це, дівчина змогла знайти опору і новий сенс життя в прифронтовому місті.
Inform.zp.ua поспілкувались із Катериною про життя в окупації, її переїзд до Запоріжжя, а також про проблеми та адаптацію до нових умов.
Важкий шлях до Запоріжжя
20-річна Катерина разом із матір’ю, батьком та молодшою сестрою Поліною виїхали 5 квітня о шостій ранку. До Запоріжжя вдалося приїхати близько одинадцятої вечора.
“Це була поїздка, можна сказати, на виживання. Ми планували їхати колоною, але прочекавши 40 хвилин, автобуси евакуаційні не приїхали й колона машин рушила самостійно. Ми їхали на старенькому своєму зламаному“Опелі” із батьком військовим, який вибрався з пекла Маріуполя. Ми проїхали 16 чи 18 російських блокпостів”, – згадує Катерина.
За її словами, виїзд із окупованих територій через Василівку виявився надзвичайно складним. Люди годинами чекали на блокпостах, а російські військові відмовлялися пропускати машини. Спроби об’їхати через Дніпрорудне також були безрезультатними через бої й обстріли в цьому районі. Повернувшись на василівський блокпост, частина людей приєдналася до колони евакуаційних автобусів Червоного Хреста. Однак гарантій виїзду це не дало: автобуси пропускали, а легкові авто – ні.
Ситуація загострювалася сварками між водіями та окупантами. Лише після суперечок деяким автомобілям вдалося виїхати з колони. Але лише тим, хто “сподобався” росіянам.
“Здавалося в деякі моменти, що зараз це закінчиться просто нашим розстрілом, тому що бердянці, які з нами виїжджали, і мій батько, вже прямим текстом слали їх за російським кораблем. Автомати вони прижимали до себе. І не було навіть страху, була просто лють і хотілося їх вбити”, – розповідає дівчина.
Перші позитивні емоції з’явилися на українському блокпості. Через несправність авто родина була змушена вийти і ремонтувати машину просто на дорозі. Коли до них підійшли військові, то Катерина почула українську мову. Люди почали обіймати військових та дякувати їм.
“Коли ми туди приїхали, ще були обережні, тому що, можливо, це якась підстава. Можливо, це не наш блокпост. І так поводилися абсолютно всі. … І коли хлопці наші вже, українці, підійшли, запитали: “Що ви робите?” – ми почули українську. Вони запропонували допомогу. Щастя було не передати словами, тому що нарешті рідна українська, нарешті наші хлопці! Ми обіймали всіх. Нас просили сісти в машину, а ми обіймаємося, не можемо”, – ділиться своїми емоціями дівчина.
Другий момент щастя настав на в’їзді до Запоріжжя, коли їх зустрічали військові біля протитанкових їжаків, махаючи руками. Там їм надавали допомогу і волонтери.
Родина Катерини не планувала залишатися в Запоріжжі, але обставини склалися інакше. Після приїзду їх мали на кілька діб відвезти в дитячий садочок автобусом, але той поїхав, поки вони збирали речі. Після цього батько зустрів знайомого, який допоміг їм поселитися в гуртожиток квартирного типу. Так вони залишилися у місті.
Окупація, переслідування і спротив
Дівчина згадує окупацію із жахом. Вона каже, що в Бердянську навіть вийти на вулицю було небезпечно:
“Життя в окупації – це суцільний морок, тому що особисто я виходила в магазин, ходила в місто з батьковим пістолетом. Він був пневмат, він би сильно урону не наніс, але хоча б злякати ним можна було би”.
Люди у місті стикалися з погрозами, домаганнями й переслідуваннями. Катерина стала свідком ситуації, як на її очах росіяни намагались познайомитись із дівчиною з проукраїнською позицією, однак та вдарила одного з окупантів книгою. Подальша доля тієї українки їй невідома.
Також Катерина розповіла, як одного разу двоє російських військових обговорювали між собою, як жартома приставити їй пістолет до голови, поки вона несла воду додому. В іншій ситуації вона ледь уникла переслідування, коли двоє окупантів намагалися її вистежити після того, як вона фотографувала їх, щоб передати дані українським військовим. Їй вдалося втекти через лабіринт дворів, залишивши переслідувачів позаду.
“Я знімала море, знімала їх. У нас була фішка в окупації: ми знімали, де знаходиться техніка окупантів, де знаходяться самі окупанти і передавали це дівчатам в Київ, які спілкуються з військовими”, – розповідає дівчина.
Про адаптацію у Запоріжжі та мрії про Бердянськ
Після окупації дівчина зіштовхнулася з іншими викликами. Основними проблемами для переселенців, за словами Катерини, є пошук житла і роботи. Деякі роботодавці у Запоріжжі відмовлялися брати внутрішньо переміщенних осіб. Коли родина заїхала до міста, вони не мали чітких планів на майбутнє. Єдине, що знали напевно – батько одразу повернеться на фронт, а решта родини залишиться поруч, щоб бути ближче до нього. Проте страх перед майбутнім здавався незначним, порівняно з тим, що довелося пережити в окупації.
Фінансові питання вирішували завдяки зарплаті батька, який повернувся на фронт. На початку також допомагали виплати для ВПО, але їх згодом скасували. Дівчина намагалася працювати фотографом, але через апатію припинила цю діяльність. Пізніше вона працювала у пивній крамниці, але це тривало недовго, бо фізично ця робота була для неї важкою. Наразі вона мріє про незалежний заробіток і планує спробувати себе у дропшипінгу (продаж товарів без складу, напряму від постачальника клієнту). Хоча чітких термінів вона собі не ставить, бо війна може несподівано їх змінити, розпочати їй хотілося би навесні.
Катерина також відчула на собі упереджене ставлення з боку запоріжців. Її з близькими називали “сєпарами” та “ждунами” через те, що вони приїхали з окупованих територій.
“І це було боляче чути, але, ти розумієш, що людина, яка не пережила окупацію, ніколи не зрозуміє, що таке ствол у голову, і коли твоє життя залежить від настрою окупанта”, – зазначає дівчина.
Справжню підтримку вона знайшла серед таких самих внутрішньо переміщених осіб з Токмака, Оріхова та інших міст. Люди, які пережили схожі обставини, швидко знаходили спільну мову і ставали друзями, підтримували одне одного. Катерина також долучилася до волонтерського фонду “Бердянці – свій для своїх”, який працює і досі. Інколи вона туди навідується. Підтримку вона знайшла і серед одногрупників – тут дівчина вступила до Запорізького національного університету.
“От тоді дійсно було здивуванням, що мені трапилася пречудова група з крутими людьми, які розуміють, що таке війна. Які мають власні принципи, власні переконання. І які також, як я, подорослішали просто за одну мить”, – зазначає Катерина Бутенко.
Щоб відволіктися, вона досліджувала місто, займалася фотографією та спортом, навчилась водити авто. Також дівчина займається волонтерством: плете сітки, купляє необхідні речі для військових, а також відвідує акції на підтримку військовополонених та за чіткі терміни служби. Саме ці заняття допомогли їй адаптуватися до нових обставин. Та найголовнішою подією і по-справжньому приємною асоціацією із Запоріжжям для Катерини стало знайомство з майбутнім чоловіком.
“Ми одружились тут. Як виявилося, хлопчина, в якого я закохалася, також з Бердянська. Тобто так доля склалася, що обидва переїхали в Запоріжжя. Він військовий, переїхав за багато років до мене. Я приїхала, і так два бердянця зустрілися у великому місті Запоріжжі. … Для мене було завжди моє серце зайняте, в ньому живе тільки Бердянськ. А тут Бердянець”, – з посмішкою розповідає дівчина.
Зараз Катерина живе на два міста – Запоріжжя та Краматорськ, щоб бути ближче до коханого. Проте вона мріє повернутися до рідного Бердянська, який і є її мотивацією рухатися далі і не впасти духом:
“Для мене море – це цілий всесвіт, в якому можна розмовляти з ким завгодно і коли завгодно. Я піду до моря і просто стану на коліна, дякуючи усім, хто віддав своє життя за моє місто, за нашу країну. Вода все передасть. Дякуючи кожному, хто отримав тяжкі поранення і більше ніколи не зможе бачити, самостійно ходити. Просто буду стояти на колінах і дякувати усім, хто боровся за нашу країну. … Я разом з ним (з Бердянськом, – ред.) дихаю, я разом з ним живу. Згине він, згину я”, – розповідає дівчина.
Для тих, хто ще залишається в окупації, вона має пораду:
“Не озиратись на інших. Виїжджати, бо ваше життя і безпека – це найголовніше. Не слухати, що ніхто вас там не чекає. Ніхто і не має вас чекати. Ви тут нікому не потрібні, бо виїжджаєте, щоб просто мати шанс жити. Їдьте, щоб бути в безпеці. І завжди підтримувати армію, робити свій внесок, навіть якщо він здається мізерним”.
Фото надані героїнею матеріалу