Патронатна служба “Янголи Азову” існує в Україні з 2014 року і її головною особливістю є індивідуальна робота з бійцями. Команда опікується бійцями “Азову” на всіх етапах, починаючи з моменту отримання поранень, комунікації з рідними до організації поховань полеглих захисників.
Про евакуацію, супровід військових, поховання бійців та складнощі в роботі в інтерв’ю з Наталією Соловйовою — медичною кураторкою патронатної служби “Янголи Азову”.
Коли вирішили долучитись до “Патронатної служби Азову” і чому? За який напрямок роботи відповідаєте і чому обрали саме його?
У мене циклічна історія: потрапила в патронатну службу у 2015 році, яка на той момент не була такою оформленою, як зараз. У Запоріжжі, де тоді жила, це була група волонтерів.
У лютому 2015 року “Азов” вже воював і починалась “Широкінська операція”. Тоді підрозділ отримав багато поранених. Бійцям потрібна була допомога, тому що медична система не вміла працювати з такими пораненнями, не було відповідного забезпечення, досвіду.
Подруга, яка на той час служила в “Азові”, попросила мене прийти в лікарню, провідати поранених і дізнатися, чого вони потребують. Коли ми приїхали, то побачили, що проблем дуже багато. Не вистачало елементарних бинтів, шприців та інших речей. Ми забезпечували цим хлопців, але це була більш волонтерська діяльність.
Пройшло ще декілька місяців і я почала працювати в “Національному корпусі” прессекретарем. Оскільки моя основна спеціальність — журналіст. Тоді відійшла від патронатної служби, займалась іншими справами, переїхала в Маріуполь.
Далі ще багато чого сталося: переїхала до Києва, працювала в бізнес-журналістиці, поїхала жити на Шрі-Ланку. І в цей момент почалась повномасштабна війна. У мене взагалі не було сумніву, що треба повертатись, треба знову займатись пораненими, оскільки їх стало значно більше.
Повернулась в Україну у квітні минулого року і майже одразу почала займатись пораненими та загиблими. Перші декілька місяців це було волонтерство, але потім стало неможливо поєднувати повноцінну роботу з цією діяльністю, тому стала військовою.
Коли повернулись в Україну, яка картина була перед очима?
Не можу сказати, що була шокована. Для мене війна не почалась 24 лютого. Зруйновані міста, розвалені будинки, сліди від прильотів бачила і раніше: в Маріуполі, на Донбасі. Звісно, коли ти бачиш це в Києві, то це моторошно. Якогось сильного шоку в мене не було, бо це для мене триває вже багато років. Приїхала і одразу подзвонила дівчатам, які на той момент працювали в Запоріжжі. У патронатній службі була вже налагоджена робота.
Після повернення у патронатну службу Ви працювали на Запорізькому напрямку?
Полк “Азов” тоді ще воював в Маріуполі, а пізніше вони вийшли у полон. ССО “Азов”-Київ воювали на запорізькому напрямку. Пізніше їх вивели звідти та переформатували у 3-тю окрему штурмову бригаду. Ми займались цим підрозділом.
Хто працює у команді, як розподіляються обов’язки і як комунікуєте з колегами із патронатної служби?
Патронатна служба — це велика команда. Є медичні куратори, які займаються веденням бійців. Вони слідкують за документами військових, координують питання їх лікування, переведення та операцій.
Є команда, яка займається суто полеглими героями: ідентифікація, прощання, допомога родинам. Є команда яка займається суто полоненими, команда польових кураторів, які знаходяться в лікарнях, куди привозять поранених. Це велика структура, в якій працюють декілька десятків людей.
Патронатна служба відповідає за поранених бійців Азову, полонених і загиблих. Розкажіть з чого складається супровід пораненого військового. Як відбувається евакуація? Хто нею займається і куди везуть? Який стан у бійців, коли ви їх зустрічаєте, і яку реабілітацію/лікування вони проходять.
В Запоріжжі ми приймали поранених. Треба було їх зустріти та вести до моменту, поки вони одужують і повернуться в стрій, або до моменту, поки ми переведемо їх в Київ чи в інше місто і там їх приймуть інші куратори.
Алгоритм один і той самий: людина отримує поранення на позиціях, з позиції його забирає медичний евак — це медики підрозділу. Вони його привозять до стабілізаційного пункту, до більш-менш безпечної точки, де його можуть спокійно оглянути, стабілізувати, якщо треба і зрозуміти, що з ним робити далі. А далі пораненого направляють до опорної лікарні.
Якщо у бійця, наприклад, контузія, то його привозять в лікарню, він там пару тижнів лікується і їде назад. Якщо у нього важка мінно-вибухова травма з ампутацією, є серйозні рани, то це зовсім інша історія. Якщо його стан дозволяє перевести, то ми зазвичай забираємо до нашої клініки. Є клініки-партнери, з якими ми працюємо. Більшість з них в Києві, але є ще також на Західній Україні.
У випадку проблеми у бійця з тазом, то з цим пораненням його краще відправляти не до нашої клініки, а умовно в Вінницю. Саме у Вінниці є госпіталь, де дуже добре знаються саме на таких травмах. Головна особливість патронатної служби — індивідуальна робота.
Наприклад, в ЗСУ є п’ять людей і всіх контузія і, якщо пощастить, то їх будуть лікувати індивідуально. Якщо не пощастить, то їх покладуть в одну палату, під однакові крапельниці й на цьому все.
А це не дуже добре, тому що контузія буває різна: хтось за три дні оговтається і буде бігати, а комусь буде дуже погано і наступна контузія зробить його фактично інвалідом. Недолікована контузія призведе до досить тяжких наслідків у майбутньому.
Кожен боєць, якого ми ведемо, має свого особистого медичного куратора і цей медичний куратор вирішує, що з ним робити: чи варто його залишити в Запоріжжі, чи треба перевести Київ. Якщо ми переводимо його: куди, чому переводимо, як перевозимо, щоб для нього це було безпечно.
Інколи боєць потрапляє до нас з тим, що в нього контузія, але поки він лікується від контузії виявляється, що у нього коліна вже дуже давно болять. Робимо МРТ і виявляється, що там критична ситуація, треба робити операцію або він скоро не зможе ходити, що надзвичайно важливо на війні.
Ви сказали, що за кожним бійцем закріплений медичний куратор. Скільки взагалі у патронатній службі медичних кураторів і скільки за одним куратором може бути закріплено бійців?
Звісно, за одним куратором закріплено декілька бійців. У нас бувають одночасно сотні підопічних — це пораненні бійці та бійці, які хворіють і їм потрібна медична допомога. Наприклад, якщо боєць травмувався не на війні, у нього спина заболіла. Також є підопічні родини наших бійців, тобто один куратор веде декілька десятків людей стабільно.
Якщо мова йде про полонених бійців, як комунікуєте з їх рідними, яку інформацію збираєте? Чи є юристи, які консультують щодо правових моментів?
В патронатній службі є люди, які консультують з юридичних питань. Також є наші партнери — юридичні фірми, які допомагають, консультують і нас, і наших підопічних. Це також налагоджений за багато років процес. Ми й самі більш-менш знаємо юридичні моменти, які потрібні бійцям, звільненим з полону військовим. Це більш-менш унормована процедура. Інформацію про полеглих та поранених нам передає безпосередньо медична служба, яка приймає бійців на позиціях.
Якщо це загиблі військові, які подальші дії? Як відбувається підготовка до прощання і поховання бійців?
Спочатку бійців треба забрати, зайнятись оформленням всіх необхідних документів, а далі ми займаємось юридичними формальними нюансами. Це залежить від того, де він загинув, в яких умовах, в якому підрозділі й так далі. Ми ведемо цього бійця до моменту прощання і далі допомагаємо родині.
Коли цим займалась на Запоріжжі, то треба було поїхати в морг, забрати тіло, привести в місто, організувати прощання в Запоріжжі в частині, а потім забрати й відвести до сім’ї. Паралельно з цим треба було зробити документи полеглого, бо вбита горем родина не має бігати по установах і збирати папірці.
Ми віддаємо готовий пакет документів, щоб хоча б цим допомогти трошки родичам. Процедура, наприклад, роботи з полеглими в Маріуполі або в Оленівці зовсім інша: їх передають в рамках обміну. Бійців треба спочатку ідентифікувати. Алгоритм дуже різний, залежить від ситуації.
В будь-якому випадку ми допомагаємо з організацією прощання, якщо дозволяють обставини, ми забираємо тіла. Родичі полеглих нікуди за ними не їздять.
У нас є рефрижератори, ми допомагаємо моргам, в яких зберігаються тіла наших хлопців, які на сьогодні ще не ідентифіковані, наприклад, з Оленівки чи з Маріуполя. Ми слідкуємо, щоб там було паливо для цих генераторів, щоб вони зберігались в належному стані.
Як проходить звичайний день у патронатній службі? З чого він починається і чим зазвичай закінчується?
Якщо це робота в полі, як в Запоріжжі, в Дніпрі, в Донецькій області, то це працює так: в Києві є куратори, які займаються веденням бійців і вони комунікують з бійцями, а ми розв’язуємо їх питання. Тобто зранку умовно пишуть “треба поїхати в Павлоград, забрати бійця, дізнатись, що з ним, поговорити з лікарями”.
Якщо бійця можна перевести потягом, то його треба забрати. Для цього треба написати рапорт і зробити відповідні юридичні процедури, відвести пораненого в Дніпро, посадити на потяг, купити йому квиток і направити в Київ.
Паралельно з цим комусь треба принести речі. Це така наче дрібниця, але коли людина сидить в окопі три тижні, потім в неї прилітає міна, то на людині розрізають одяг, привозять в лікарню і вона там лежить в напівбрудному, напіврозрізаному одязі. В лікарні не завжди надають зручний по розміру одяг. Іноді треба привезти чисті зручні футболки, штани, капці.
Іноді треба допомогти написати рапорт, доїхати до лікарні, щоб зробити МРТ і назад, поговорити з лікарями домовитись, щоб бійця виписали або навпаки — не виписували.
Ніякого робочого графіку немає. Ми живемо так, як живе наша бригада. Все пов’язане один з одним. Оскільки наші зараз на бахмутському напрямку, то звісно, що роботи теж дуже багато і постійно нова додається.
З якими складнощами психологічними/фізичними стикались під час роботи?
Найскладніші — це перші прощання, які ми організовували. Коли ти працюєш з пораненими, коли ти зустрічаєш полонених буває дуже важко, звісно ти за них переживаєш. Дуже боляче дивиться, коли хлопець у 18 отримає третю контузію за три місяці. Це йому все життя може відгукуватись.
Коли ти постійно з ними спілкуєшся, переживаєш, зустрічаєш їх після операції, коли вони від наркозу виходять — і це буває складно. Але коли цим людям стає краще, коли ти бачиш, як людина приїхала в лікарню взагалі ніяка, через два тижні вибігає звідти весела та бадьора, то це дуже круто підтримує.
Інша історія – прощання. Пам’ятаю, мабуть, одне з перших прощань було, коли тільки повернулась в патронатну службу. Загинув хлопець, якому було 19 років. Ми поїхали, забрали документи і поїхали відвести його тіло до рідних. Були на похованні. І виявилось що цей хлопець, щоб служити в “Азові” приїхав взагалі з Чехії. Він там вже поступив і вчився.
Тобто у нього там були перспективи, але він повернувся в Україну, пішов у військкомат і його не взяли. У військкоматі відмовили та сказали те, що ще малий, а він не заспокоївся, почав шукати варіанти й подав анкету в “Азов” і загинув через декілька місяців.
Мабуть, найважче — це прощання. Тим паче, що за стільки років я багатьох хлопців знала особисто.
Чи відомо, скільки ще азовців залишаються у полоні, а скільки зниклі?
Понад 700 людей залишаються у полоні. Ми не знаємо цифри, тому що Росія не дивлячись на всі Женевські конвенції, не дивлячись на всі міжнародні норми, не дає повних списків, не дає ніякої адекватної інформації стосовно наших хлопців. Тому ми знаємо, що це понад 700. А є такі, які зниклі безвісти й таких теж багато. Можливо, вони живі в полоні, можливо, вони загинули в полоні. Точної інформації немає.
Що Вас може морально підтримати у складні моменти?
Ми всі трошки собі не належимо в ці часи. Підтримує те, що ти постійно перебуваєш в колі тих, хто розуміє і живе тим самим. У кожного є друзі, рідні в полоні, у когось хтось загинув, а у когось хтось зараз сидить десь в окопі, де в нього прилітає артою нескінченно. Думаю, що ми всі один одного підтримуємо, всі один одного розуміємо.
Якби залишилась сидіти на Шрі-Ланці й далі працювати в ІТ, то мені було б значно гірше. Якби мене тут не було, то може хтось би не отримав потрібну допомогу, може хтось би не повернуся у стрій, може якійсь мамі довелось самій ходити по всім установам і збирати папірці, а в неї син загинув. Відчуття, що ти робиш щось, що допомагає людям — воно й допомагає.
Які речі переосмислили за останній рік? Що не буде таким, як раніше?
В першу чергу переосмислювала свої погляди на життя, як би це дивно не звучало. Зараз більш гостро його відчуваю і хороше, і погане. У мене багато друзів в Маріуполі, але до повномасштабного вторгнення декілька років туди не їздила. Постійно відкладала, взимку там нічого робити — поїду влітку, як буде тепло. А влітку хочеться поїхати кудись в Італію, а не в Маріуполь.
Вийшло так, що коли Маріуполь був вже в оточенні, у мене почали гинути друзі. Зрозуміла, що через те, що колись мені було ліньки, то більше цих людей не побачу ніколи.
Тепер намагаюсь нічого не відкладати. Фрази на кшталт “роби зараз, бо потім може не бути” спрацювали зі мною. У мене є певні моменти, які більше не зможу зробити ніколи, певні слова, які не зможу сказати. Тому намагаюся, якщо це стосується близьких людей, якщо це стосується родини, ніколи нічого не відкладати: побачитись, щось сказати, помиритись.
Чи є щільному графіку вільний час і як ви його проводите? Як перемикаєтесь після роботи?
Раніше бігала, але в мене зараз не вистачає на це часу. Намагаюся займатись спортом, хоча б якимось. Навіть, якщо десь у відрядженні, намагаюсь робити вправи вдома. Намагаюсь не забувати читати книжки, бо допомагають розвантажити якось мозок, перемкнутися на іншу історію. Ще у мене є кішка і вона живе в евакуації у моєї подруги. Коли є вільний день, то їжджу до неї, бо дуже сумую, але жити зі мною на військовій базі вона звісно не може.
Фото надані героїнею інтерв’ю.