В Запоріжжі вперше реалізували проєкт, який мав на меті допомогти подолати біль і віднайти шлях до подальшого життя жінкам, які втратили своїх чоловіків на війні. Цей проєкт про те, як пережити втрату та спустошення.
Українська влада не називає точних цифр загиблих на війні військових, але кожна з жінок, яка більше не побачить свого чоловіка – знає ціну того, що вона втратила.
Як учасниці проєкту проходили адаптацію, шукали шляхи до відновлення і як в цьому допомагала арттерапія – далі в матеріалі.
Проєкт «Коханий, я живу» допомагає жінкам пережити біль після втрати їх чоловіків. Місія проєкту — підтримати жінок і надати їм опору на шляху до відновлення.
Ініціатором організації проєкту була Альона Прокопенко, дружина загиблого військовослужбовця Іллі Волошина. Після загибелі чоловіка Альона звернулась до нас за допомогою в організації заходу для жінок, які втратили своїх чоловіків на війні. Поспілкувавшись зі своєю мамою, Вікторією — психологинею, яка з 2014 року працює з військовослужбовцями, їх родинами, родинами загиблих, полонених, зниклих, вона наполягла, що одного заходу буде не достатньо і потрібна спеціальна восьмикрокова програма, — розповідає Ярина Геращенко, організаторка проєкту «Коханий, я живу».
Перед тим, як потрапити на проєкт, учасниці обов’язково проходили індивідуальну сесію з психологом. Загалом проєкт складається з восьми зустрічей, кожна з яких відповідає на певне проблемне питання. Кожна зустріч поділена на дві частини, одна з яких — групова розмова з психологинею, а друга — арттерапія та різні терапевтичні активності.
Зустрічі в рамках проєкту біли націлені на подвійний процес. Перша половина зустрічі — це завжди були розмови про втрату, горювання й бойовий шлях загиблого героя.
Під час розмови намагались з жінками осмислювати ситуації, проговорювали, як подолати моменти скорботи. Дуже багато говорили про те, як важливо відновлювати довіру до життя. Коли ми концентруємося на негативі – у нас немає можливості заглядати в життя попереду. Такі моменти концентрації на позитиві і допомагали жінкам. Вони могли піти з зустрічі не в розпачі, розбалансованому стані, а з зібраними почуттями самодостатності. Адже жінки, які втратили своїх чоловіків, перебувають в стані, коли їм треба щось робити і зберігати пам’ять про своїх чоловіків.
Друга частина наших зустрічей була розрахована саме на такі моменти, де вони своїми руками щось виготовляли або готували — робили картини подяки своїм чоловікам, писали листи. Такі дії допомагали жінкам зібратись і сказати їм те, що не сказали, — розповідає Вікторія, психологиня проєкту «Коханий, я живу».
Для участі у групах проєкту жінкам важливо прийняти факт смерті свого чоловіка і поховання. Термін, коли психологи радять починати групову терапію — не раніше чотирьох місяців після втрати. Під час формування першої групи, серед учасниць були й ті жінки, які прийняли факт смерті чоловіків, але не мають можливості їх поховати через те, що тіла полеглих захисників залишаються на тимчасово окупованих територіях.
Один з головних критеріїв відбору на проєкт — факт поховання полеглого захисника. Також запитуємо про склад родини, бажання брати участь у фото – відеозйомках для того, щоб подивитись на себе іншими очима, — додає психологиня.
Протягом реалізації проєкту для жінок влаштовували три фотосесії, які показали, як змінились жінки і як змінився їх емоційний стан завдяки проєкту, ділиться Ярина:
Протягом проєкту ми дивились, як дівчата реагують на ту чи іншу активність. Фотографині, які були з нами весь проєкт — побачили зміни учасниць. З болем можна справитись і направити його не на самознищення, а на самовідновлення.
Під час групових зустрічей з жінками одна з технік, яку застосувала психологиня – “почуття-думки-поведінка”. Ця техніка розрахована на вплив інтелектуальних процесів на поведінку. Жінки відстежували свої почуття, думки й поведінку під час занять на проєкті. Цю техніку використали в проєкті три рази через певний проміжок часу. Крім того, учасницям сподобалась техніка написання листа і відправляння корабликів по воді.
Найбільше жінки згадують третю зустріч — виїзд на Хортицю. Це була перша виїзна зустріч учасниць. Вони писали слова до своїх загиблих чоловіків, робили кораблики та пускали по Дніпру. Також в той день жінки готували улюблені страви своїх чоловіків і пригощали одна одну, – згадує Ярина.
Це була третя зустріч і вона була переломною, після чого дівчата дуже розслабились і почали дружити одна з одною. У мене питали, чи про прощання ця техніка? Ні, це про те, що ви ще хочете сказати, – уточнює психологиня Вікторія. І додає: Дівчата почали спілкуватись поза проєктом, ходити на рибалку, бо їх чоловіки ходили на рибалку. Вони стали активніші між собою. В майбутньому ми будемо зустрічатись разом з ними і обговорювати, як змінюється їх життя.
Хоч активна фаза проєкту першої групи завершилась на початку червня, супровід жінок не припиняється. Вони можуть отримувати індивідуальні консультації психолога.
Команда проєкту планує проводити зустрічі раз на місяць і таким чином продовжувати терапію. Адже восьми тижнів мало для того, щоб вийти на шлях відновлення.
Їх біль буде з ними завжди, але мета проєкту – допомогти справитись з цим болем і нести гідно пам’ять про свого чоловіка, але й не забувати про себе. Їх чоловіки загинули, щоб вони жили, – додає Ярина.
В майбутньому команда планує продовжити реалізацію проєкту, оскільки у них вже є кандидатки на другий набір у групи. Проєкт «Коханий, я живу» житиме доти, доки буде в цьому потреба жінок на відновлення після втрат.
Велика проблема в тому, що жінки, які переживають втрату, вважають, що вони самі мають її переживати. Якщо вони попросять допомоги — їх будуть засуджувати. Всі учасниці нам дякують за те, що на них звернули увагу. Адже вони не знали до кого звертатись.
Цей проєкт ми робимо своїми силами, без спонсорів. У нас є партнери, які надають свої послуги й простори для активностей безплатно, – ділиться Ярина.
Після перемоги вона планує і надалі створювати такі групи підтримки – робити все можливе, поки є сили й запит.