Азат Азатян через повномасштабне вторгнення росії в Україну вдруге став переселенцем. Свого часу йому довелося залишити рідний Торез у Донецькій області. Потім він осів у Бердянську, але країна-агресор дісталася й туди. Азат допомагав людям евакуюватися з окупованих територій, доки не опинився в полоні у рашистів.
Волонтер поділився із редакцією inform.zp.ua своєю історією.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
До війни я й займався волонтерством, переселенцями на Сумщині. Я з 14 року сам переселенець. Служив у баптистській церкві, допомагав людям. Потім ми з родиною переїхали до Харкова, а потім придбали будиночок у Бердянську та приїхали туди. Працював звичайним будівельником.
Що змінилось у вашому житті 24 лютого 2022?
Все почалося, все змінилося. У житті був уже певний досвід, він негативний, але його потрібно було застосовувати. І не лише у своєму житті, а й у житті інших людей. Багато хто не стикався з такими проблемами, з війною, тому ми з сім’єю та церквою почали допомагати людям.
У нас числа 26-27 лютого росіяни вже заїхали до міста, під час боїв перебили газову трубу. У нас у місті не було газу та опалення. Людям не було на чому готувати. У всіх переважно газові плити були. Тож ми почали кип’ятити воду, робити чаї, бутерброди, виносили це людям, роздавали.
Бо треба було це робити: люди стояли в чергах у банків, щоби зняти хоч якісь кошти та купити продуктів. Телефоном неможливо було розрахуватись – зв’язок був відсутній, інтернету теж не було і термінали не працювали.
З якого моменту ви взялися за евакуацію людей?
З березня я почав зустрічати людей з Маріуполя і зрозумів, що в порівнянні з ними у нас взагалі немає проблем. Тоді ми перейшли на Маріуполь, почали приймати маріупольців. Бердянськ став для них пересилочним пунктом. Бо зелених коридорів не було – русня не пропускала. І вони знищували Маріуполь.
Ті люди, які могли обиратися, вони вибиралися та приїжджали до Бердянська. Вони приїжджали після того, як кілька днів нічого не їли, не пили. Ще їм доводилося проходити фільтраційні моменти на блокпостах під час в’їзду до Бердянська. Їх «маринували» кілька годин.
Ми робили бутерброди, чай уже не заварювали, а просто 1,5 літра води давали. І ми просили російських військових, щоби вони нам дозволили дітей погодувати. Там дуже багато дітей було і всі вони голодні, тільки з підвалів, гаром просочені, запах від них був сірки чи тротилу – я не знаю.
Нам траплялися люди, які казали: «не треба, ми вчора їли, погодуйте тих, хто не їв». Бували ті, хто виривав із рук ці бутерброди – настільки вони були голодні. Там було видно, у чому проявляється людяність. До одних підходиш, вони кажуть, що вчора їли і їм не треба, а підходиш до інших, і вони так дякували, що словами цього не передати.
І нам зустрівся чоловік, років до 40. Ми цим бутерброди роздаємо, він дякує, а в нього в машині діти, дружина, він ще когось там узяв. У цього чоловіка був свій кондитерський магазин, поки вони сиділи в блокаді, їм не було чого їсти і вони їли цукерки. І він запропонував ці цукерки нам. Ми кажи «та не треба, ми тут роздаємо, куди ви ще щось віддаєте?». А він каже «нас уже нудить від цих цукерок».
Коли ці люди їхали, вони не лише себе рятували, а й сусідів. Щоб ви розуміли, у Маріуполі літр бензину коштував 1500 гривень. Щоб виїхати звідти, люди платили нечувані гроші.
Чи доводилося вивозити дітей, які в результаті обстрілів залишилися сиротами?
Були і сироти, і напівсироти. Був момент, коли в нас стояв вибір: дружина та двоє дітей, а чоловікові нікуди сісти. Чоловік садить у машину свого друга та його родину, а сам залишився у Маріуполі.
Його дружина приїхала і ось як у бразильських серіалах: він дійшов пішки з Маріуполя до Бердянська. На це у нього пішло дві доби, ноги він стер. Ми його зустріли, погодували, він пішов на ринок щось купувати та зустрів там свою дружину з дітьми.
Які були труднощі з тим, щоб вивозити людей з Бердянська до Запоріжжя?
Місто в блокаді – взагалі неможливо було виїхати. Нас розвертали назад та не пропускали. Аргументи були такі: “йдуть бойові дії”, “дороги немає”, “сказали не пропускати”. Ми знаходили манівці, виїзди з міста, такі стежки, мінними полями навіть виїжджали.
Евакуація людей – це не тільки моя робота, а й багатьох інших людей, яких я не можу зараз називати, бо вони залишились там в окупації.
На якому етапі окупанти звернули на вас увагу?
Вже після 20 поїздки, напевно. Я все це намагався робити тихо, але вже тихо не виходило. Тому що я організовував колони від 5 до 18 машин. Умова у мене для людей була така: порожніх місць у машині не повинно бути – якщо ви їдете і у вас є вільне місце, то ви берете ще людей.
Люди погоджувалися, навіть нікого не довелося вмовляти. Усі розуміли, що треба рятувати людей, рятувати жінок, дітей та літніх людей. І потім на останній подорожі мене взяли.
Як ви опинились у полоні?
Я вів колону: я на чолі, позаду машини. На Василівці нас уже пропустили, а на останньому блокпосту, на нульовому, я його вже пройшов, мені залишалося 50 метрів проїхати і я опинився б у сірій зоні. Але там стояли ФСБшники, група 6 осіб, мабуть.
Мене зупинили, перевірили документи, потім сказали з’їхати вліво та вийти з машини. Я вийшов, мені на руки одягли пластикові наручники, мішок на голову і повезли до Василівської комендатури.
Хто, за що, як ніхто нічого не говорить. Ніч я провів у Василівській комендатурі, а наступного дня мене забрали до Бердянська. Там я провів 43 дні у полоні.
Не можу сказати, що тортури були щодня, але спочатку вони навіть траплялися кілька разів на день.
Що вони намагалися дізнатися?
Запитували «де партизани?», «де зброя?», мій «позивний», хто мій «куратор», на кого я працюю, чому я іноземний шпигун, як я зрадив віру батьків і дідів і став баптистом?
Для росіян баптист – це американський шпигун, це той, хто зрадив віру дідів, православ’я. І баптисти, які з’явилися у пострадянському просторі для них американські шпигуни.
Вони катували, питали, скільки я брав з людини, щоб вивезти її, а я їм кажу «безкоштовно вивозив». Вони не вірили, питали, як я заправляв машину, хто її ремонтував. Я їм відповідав, що це брати та сестри з церкви допомагали. Збиралися і скидалися, купували паливо, були ті, хто ремонтував машину.
Позивного в мене не було, а якби був, то я вже сказав би. Куратора в мене теж не було, але не сказати нічого неможливо, коли до тебе прив’язують дроти і по них подається струм. Коли тебе без зупинки б’ють або коли тебе б’ють струмом, у тебе на голові мішок і тим часом, щоб ти ще більше страждав, на мішок ллють воду, щоб ти ще більше задихався. А мішок брезентовий – під ним і так дихати неможливо.
Як вам удалося вибратися з полону?
Я не знаю – щаслива нагода. Вони перед цим викликали мене на допит, питали «хто куратор?». Я продовжував їм доводити, що куратора в мене немає. Запитували «кому служиш?». А я у відповідь «служу Богові». Мені кажуть «пиши: куратор – Бог».
Запитують «якому Богу ти служиш?». Я і випалив «триєдиному – отцю, сину та святому духу». З одного боку, це смішно, а з іншого – це правда, а з третього сама ситуація абсурд – за що мене катувати?
І потім викликали мене на тортури, окремий блок був – понад дві з половиною години тривав. Запитували «як ти зрадив віру батьків та дідів? Чому ти це зробив?”. А я сам із Тореза, у мене прописка там, а вони мені заявляють, що мій підроблений паспорт і що я американський шпигун.
У мене почали з’ясовувати: у якій школі я навчався, хто був моїм класним керівником, хто однокласники, пам’ятав не всіх, але кого назвав. Запитували, де знаходиться будинок, у якому я жив. Дійшло до того, що уточнювали який дах на будинку.
Потім уже в другій половині серпня мене знову викликають на допит: цього разу мені наручники одягли, а мішок ні. Відвели до тортур, садять мене. Я вже побачив ці палиці, дерев’яну палицю, трубу, обмотану ізолентою, агрегат, через який б’ють струмом. Я вже морально готуюся, не вперше.
Коли вперше катували, думав на цьому і закінчиться, а бувало, що кожен день катували і по два рази на день. Вдень були ще більш-менш терпимі тортури, а вечірні та нічні – просто жах.
Я розумію, що на мене чекає, але мене чіпають за плече і кажуть «не бійся». Мене залишили і пішли, не знаю, скільки часу минуло, але час так тягнеться, коли ти чекаєш на тортури.
І ось відчиняються двері, заходить людина і питає: «що ти робитимеш, якщо ми тебе відпустимо?». А я їм сказав, що коли відпустять, то я поїду до Запоріжжя до Запоріжжя. Вони мені заявляють «та ми Запоріжжя бомбитимемо, ми Запоріжжя братимемо, ось уже майже його взяли».
А я 43 дні був у незнанні – йдуть бойові дії, не йдуть, не знаю, що взагалі відбувається. І ось я говорю «мені все одно, я поїду до сім’ї». А він такий “мабуть, за тебе добре моляться – ми тебе відпускаємо”.
Мене запитали, скільки часу треба, щоб я звідти забрався, а я відповів: суто теоретично добу. І мені дали 24 години на те, щоби виїхати. Під диктовку мене змусили написати, що я ніяких претензій не маю, що до мене фізичного, морального, психологічного насильства не застосовувалося. І що всі кошти та інші речі мені повернуто у повному обсязі.
А фактично: телефон мені повернули, а грошей немає. Щодо фізичного насильства – у мене зуби висіли. Це зараз я після операції і все нормально, хоча іноді шепелявлю. Перетинки у вухах луснули від електрики. Я шкутильгаю, зараз це не так видно, але вечорами у мене нога опухає. І ще я пройшов медобстеження – у мене м’ясо від кістки відставало, якщо простими словами. Ось результат «російського світу».
Скільки вам знадобилося часу, щоб відійти від цього психологічно?
Не знаю, не можу сказати що швидко, не можу сказати що повільно. Я колись приїхав, я розумів, що на підвалах там більше сотні людей крім мене. Мене випустили, а їх ще ні. Коли я разом із ними перебував на підвалі, то я разом із ними молився. Я з ними переживав їхні проблеми: він тут у полоні, брат його там у полоні, дочка в полоні у когось, син у сусідній камері сидить.
Багато таких нюансів і не можна бути байдужим до чужого горя. І якось вийшло, що своє кудись відсунулося. Перестав думати про себе і почав думати про інших.
Тому я почав усе наново робити, допомагати людям – це його любов і милість до мене, що я залишився живим і він мене вивів звідти. Спочатку навіщось мене туди помістив, а потім навіщось вивів. І що я маю робити? Допомагати таким самим людям, як і я, допомагати таким самим переселенцям.
Розкажіть, як ви почали допомагати?
Минулого року, десь у листопаді, у нас виникла одна ідея. Мені дружина каже «я ось стираю, а речі ніде сушити, бо сиро, потрібна сушильна машинка». Я їй відповів “у нас грошей немає – ти бачила, скільки це коштує?”. І тут я задумався, що така проблема є не лише в мене.
Навіть є ті, хто не має можливості випрати. Тоді я зідзвонився зі своїм другом Арно – він із протестантської церкви з Голландії. Я йому розповів свою ідею: організувати центр, де будуть пральні, сушарки, де люди зможуть просто посидіти, попити кави, поспілкуватися.
Арно мені каже: «Знайди приміщення, а ми допоможемо». Знайшов я приміщення, ми орендували його. Арно відправив нам пральні та сушильні машини, потім ми кавовий апарат купили, обставили трохи меблів і так воно запрацювало. Нині через цей центр пройшло понад десять тисяч людей.
Метою цього центру було не тільки, щоб люди прийшли туди прати, а й щоб могли видихнути, посидіти, спокійно попити каву, спокійно попити чай, поспілкуватися з кимось познайомитись.
Люди виїхали з окупованої території – не всі тут мають знайомих, не всі мають коло спілкування, не всі можуть знайти контакти.
Всі центри, які ми відкрили, виходять від нашої сім’ї: спочатку ми бачимо цю проблему у нас, а якщо вона є у нас, значить, вона є і в інших сімей.
Потім ми відкрили дитячий центр “Гарне місце”. Діти були два роки на онлайн-навчання. Весь цей час вони сидять у гаджетах – телефонах, планшетах, ноутбуках. І вони не мають навіть звичайного спілкування.
У нас троє дітей, вони просять вийти погуляти, а коли вони виходять погуляти, то часто оголошують на сполох. А куди їм тікати? Вони мені дзвонять і питають «а що нам робити?».
Ми з дружиною так поговорили «ось добре було б відкрити дитячий центр і щоб він був не лише розважальним, а й навчальним». І найголовніше, щоб це було в підвальному приміщенні, щоб це було як бомбосховище і не треба було нікуди бігти.
Я знову розповідаю цю ідею своєму другові Арно, і він каже «клас, давай». Ми почали шукати приміщення, знайшли та запустили центр. У нас тут є кілька класів, є групи англійської мови, українська мова, початкова школа, дошкільне навчання. За тиждень ми маємо 500-600 дітей – від 3 до 14 років.