1 листопада виповнилося 533 дні, як Руслан Кривошеєв перебуває у російському полоні. 17 місяців болю, сліз і невідомості. Однак рідні вірять та чекають його повернення. Журналісти «Червоного променя» та Inform.zp.ua поспілкувалася з Анастасією Стрельбицькою про історію родини, прихід війни у їхнє життя й російський полон рідної людини.
Для неї Руслан не просто двоюрідний брат, а ніби перша дитина, бо вона для нього – хрещена мати, сестра, друг. Виросли разом, у сусідніх будинках села Степного Запорізького району, ділили навпіл і радощі, і печалі.
А нині це кожен день постійного очікування, постійних тривог, напруги, жалю. Тому що ти не знаєш, в яких умовах він знаходиться, чи він сьогодні їв, чи здоровий… Нічого абсолютно не знаєш. Це страшне випробування! – говорить жінка.
Історія брата
Руслан Кривошеєв – військовослужбовець в/ч 3029 НГУ, у лютому 2022 року тривав лише 4-й місяць його контрактної служби у Маріуполі, коли напав ворог.
24 лютого, приблизно о 5-й годині ранку, він подзвонив мені й сказав, що почалася повномасштабна війна. Не міг додзвонитися до батьків, то запитав у мене, чи все у нас добре? Дуже переживав за маму, тата, молодшу сестру. Повідомив, що в Маріуполі вже дуже гаряче. А згодом і у Запоріжжі почалися перші обстріли, «прильоти», – розповідає Анастасія.
Ми підтримували зв’язок усі три місяці оборони Маріуполя. Брат не скаржився на умови, говорив, що у нього все добре, просив, щоб ми берегли себе. І хоча до останнього він не зізнавався, інтуїція мені підказувала, що він знаходиться саме на «Азовсталі». В соцмережах ми подружилися з Катею Проскурнею, Оленою Руднєвою, об’єдналися в групу «Маріупольський гарнізон», щоб спілкуватися, ділитися інформацією, підтримувати один одного.
Якось вона дізналася про такий випадок: ворожим ударом було зруйновано цивільний будинок, і наші забрали з нього мішок ніби то з цукором, виявилося, що з борошном. Чоловік Каті випікав млинці хлопцям, так і виживали. Руслан тоді надіслав додому фотографію, де вони «куховарять», по характерним ознакам Анастасія здогадалася, що це підземелля «Азовсталі». Вже розуміли, що там відбувається щось не те, зростала напруженість. Доходила інформація, що в «азовців» немає їжі, ліків, закінчуються боєприпаси.
Брат поступово готував Анастасію до того, що в разі поганого розвитку подій, саме вона має звертатися в правоохоронні органи. Бо знав її бойовий характер. Попередив, що дзвонити, писати він не буде, щоб не «світити» контакти рідних, щоб ніхто не дізнався їхню адресу. Переймався безпекою родини. 17 травня 2022 року об 11.48 Руслан надіслав останнє повідомлення, що вони виходять із «Азовсталі»! І більше на зв’язок він не виходив.
Я відразу написала заяву до поліції , СБУ, отримала витяг, звернулася у ТЦК, його військову частину. З тих пір я обійшла всі можливі структури: Координаційний штаб, Національне бюро з пошуку зниклих, Офіс уповноваженого з прав людини та ін.
Коли показали кадри виходу українських бійців із «Азовсталі», ми пильно їх дивилися. Кількох людей з нашої частини одразу упізнали, Руслана не побачили.
З тих пір Анастасія робить все можливе, аби витягнути брата з полону. Двічі була в Києві, під Офісом Президента, на зустрічах з Координаційним штабом, тричі відбувалися зум-зустрічі, в Дніпрі зустрічалися з уповноваженим з прав людини Д. Лубінцем, там вручила йому прапор частини 3029, цей прапор з перших днів з нею. У Запоріжжі відбулося три акції і дві фотовиставки на підтримку полонених «Поверніть НГУ 3029, 3033!» Проводили марафон «Біжу за «Азовсталь», виходили під Запорізьку облдержадміністрацію. У вересні відбулася остання зустріч з начальником ЗОВА Ю.Малашком, де знову піднімали питання визволення полонених.
Але влада постійно відповідає одне й теж: що робить усе можливе, росія не хоче йти на контакт, на обмін, та сторона дуже багато просить, виставляє нереальні вимог. «Азовці», захисники Маріуполя, для ворога особливо дражлива тема. Вони їх ненавидять і бояться відпускати.
Інформацію доводиться збирати по крихтах. З тієї колонії, де зараз перебуває Руслан, вже 6 місяців нікого не обмінювали. Коли вперше визволили 5 хлопців звідти, мені вдалося трохи поспілкуватися з Васильовичем, який пройшов полон, він розповів, що бачив мого брата. Худий, виснажений, але живий, бойовий дух тримає.
Вже інші розповідали, що відразу після виходу з території заводу, наші захисники, в тому числі й Руслан, потрапили до колонії в Оленівці. Там було справжнє пекло на землі. Військовополонених жорстоко катували. Кажуть, що порівняно з Оленівкою, нинішня в’язниця ніби п’ятизірковий готель. Така гірка іронія… Ні листи, ні посилки туди не доходять, не можна подзвонити, щоб хоча б почути голос рідної людини.
Незважаючи ні на що, Анастасія, мама і сестра щодня пишуть йому в Інстаграм, що люблять, вірять і чекають.
На жаль, із 108 захисників Маріупольського гарнізону за майже 2 роки звільнили лише 26. 19 червня Анастасії був дзвінок від Червоного Хреста: повідомили, що особистість Руслана Кривошеєва підтверджена тією стороною. Однак чи прискорить це обмін – невідомо.
Як сказати Руслану, що батька більше немає
– Чому 21-річний юнак, який тільки но закінчив навчання і отримав кваліфікацію «машиніста потяга», вирішив піти до війська?
Мабуть, ключову роль зіграв приклад мого чоловіка Сергія, який у 2014-2016 роках пройшов АТО, служив у Маріуполі. У них навіть військова частина одна – 3029 Національної гвардії України, і військова посада у обох «водій».
Поки чоловік Сергій на фронті, Анастасія міцно тримає тил: працює директором Степненського БК, виховує двох діток, волонтерить. Вона – активний член ГО «Правова скеля», команда якого допомагає і військовим, і жителям прифронтових громад. Але головною метою сьогодні для неї є звільнення брата з полону та підтримувати його маму Вероніку й сестру Дашу.
Нещодавно родина пережила страшне горе: втрату глави родини – Андрія Кривошеєва. Батько Руслана добровольцем став на захист Вітчизни, воював за Бахмут, Херсон. Був тяжко поранений, довго лікувався, пройшов реабілітацію у Черкасах, Львові. Здавалося б, усе погане позаду, але наслідки поранення виявилися досить підступними. 10 жовтня його серце зупинилося.
Я не знаю, як сказати про смерть батька Руслану. Вони були дуже близькі. Син постійно застерігав, щоб батько не йшов на війну, достатньо і двох військових на сім’ю. Але як справжній патріот, Андрій Кривошеєв без вагань пішов захищати рідну землю і віддав своє життя за неї. Найкраща людина в моєму житті, він був мені за батька, – ділиться Анастасія.
Зараз родина Стрельбицьких-Кривошеєвих хоче надати історіям полонених в/ч 3029 НГУ розголосу – аби швидше повернути всіх додому. Разом з ними усі жінки і рідні воїнів з в/ч 3029 НГУ, 3033, 3026 НГУ та інших формувань активно діють. І за кордоном наші люди спільно з європейцями проводять мирні пікети з фотографіями українських полонених, щоб світ не забував про війну в Україні. Такі акції пройшли в Стокгольмі, Польщі, Німеччині.
Активісти кажуть, що поступово згасає увага до теми захисників з «Азовсталі», на акції підтримки військовополонених та безвісти зниклих приходить все менше людей і ніхто з офіційних осіб.
Боляче вражає байдужість суспільства. Мережею шириться відео, на якому молоді люди на камеру зізналися, що нічого не знають про оборону Маріуполя. Шок!
Чому мій 21-річний брат має пройти всі кола пекла у цій війні, а дехто й знати про це не хоче?! Поки вони там і не можуть говорити, ми маємо стати їхніми голосами! Треба, щоб покоління, яке зростає, знало і пам‘ятало про подвиг наших воїнів, щоб він назавжди залишився в історії. Я мрію про Перемогу, щоб всі військові повернулися. І наш Руслан, який народився якраз на святого Миколая, свій день народження нарешті відзначив удома!
Усі фото з архіву Анастасії Стрельбицької