Мешканка Запоріжжя понад рік живе у Лондоні. В іншій країні жінці довелось адаптуватись до нових умов, іншої мови та культури. Наразі Поліна Положенцева, яка поїхала до іншої країни з дочкою, вивчає англійську, працює та ставить українські вистави.
Жінка розповіла Inform.zp.ua, чи важко жити в іншій країні, де шукати допомогу та роботу, з якими труднощами доводиться стикатися та чи мріють українці повернутися додому до Запоріжжя.
– Розкажи, за яких обставин ти покинула рідний дім, скільки часу ти живеш в іншій країні та чому саме Лондон?
– На момент повномасштабного вторгнення я вже рік жила у Києві, та коли стався перший день війни, я вирішила поїхати до мами у Запоріжжя. Нам тоді говорили, що війна триватиме 2-3 тижні, у цей складний час хотілося бути всією родиною разом. Але через десять днів, коли ми побачили, що ситуація не покращилася, я вирішила, що треба кудись їхати, проте ще не розуміла – куди саме. Я дуже переживала за доньку та хотіла, щоб дівчинка була у безпеці. Тоді ми сіли на евакуаційний потяг у Запоріжжі. Нам спочатку говорили, що ми доїдемо до Ужгороду, але яке було наше здивування, коли ми вийшли на пероні і побачили, що опинилися у Львові. Потім на таксі ми зі Львова доїхали до Ужгорода. А тоді таксі нам коштувало рекордну суму – десь 10 тис грн. Потім друзі з Будапешту нам запропонували тимчасовий прихисток, ужгородські друзі допомогли нам перетнути кордон і таким чином ми опинилися у Будапешті.
– Що було далі?
– У Будапешті ми жили майже місяць. Тоді ще чекали, що війна закінчиться і ми повернемося додому. А потім знайомив розповів, що у Лондоні родина шукає переселенців з України. Ця родина – а жінці та чоловіку по 75 років – стала для мене другими британськими батьками. Нам дуже допомогли місцеві з речами. У Будапешті мешканці організували такий собі секонд-хенд для українців.
– Яку допомогу можна ще отримати?
– Для українців у Британії є дуже гарна програма підтримки. Вона дає можливість перші пів року жити у британській родині з правом продовження термінів проживання. Твоя нова родина стає твоїм спонсором. Плюс я тут ще працюю та отримаю соціальну допомогу від держави для того, щоб орендувати житло. Житло у Лондоні, напевно, найдорожче в Європі. А з моїм рівнем мови неможливо заробляти такі гроші. На оренду потрібно близько 2 тисяч фунтів.
– А як ситуація з роботою та працевлаштуванням українців?
– Наразі я працюю у британському пабі, тому що я не маю рівня третього Advance мови, у мене другий рівень. Але я навчаюся у британському коледжі, щоб ситуацію виправити. Взагалі тут дуже ціниться британський досвід роботи. Ще в мене недостатньо професійної лексики, проте я можу з людьми налагодити комунікацію. Для того, щоб добре вивчити мову – потрібні роки.
– Ти займаєшся ще театральними виставами. Розкажи, як українські вистави сприймаються за кордоном?
– Я пишу тексти для українських театрів. Минулого року у мене була повномасштабна постановка у Лондоні, була перфомативна читка у Гонконзі і була випущена моя книга у Люблені з моєю п`єсою про початок повномасштабного вторгнення 24 лютого. Європейському глядачу вона дуже зайшла. Також зараз у Києві у театрі драматургії у їхньому репертуарі йде моя п`єса «Бабуня з дідунем займаються сексом». Але вона не про війну – тут іронічно розповідається про відносини у шлюбі. А взагалі стосовно сприйняття лондонців – то воно було дуже яскравим, глядачі сміялися та плакали, а потім декілька глядачів навіть написали мені листа на електронну пошту.
– Ти та донька сумуєте по дому та чи є плани повернутися?
– Моя донька дуже сумує за Україною, за своєю школою, за своїми друзями. Їх всіх розкидало по різним країнам – від Іспанії до Німеччини, хтось в Канаді, ми – в Британії. Проте друзі постійно списуються, у них є єдиний чат, де вони спілкуються. У моєї доньки є мрія, що вона довчиться у Лондоні та потім обов’язково повернеться до України. Що стосується мене, то є журба по Запоріжжю, де залишалася моя мама. На сьогодні Лондон для мене став другою батьківщиною. Єдине, що я хочу – щоб закінчилася війна, а вже потім ми будемо планувати своє подальше життя.
Фото з особистого архіву героїні