У Запоріжжі, як і в Україні загалом, другий рік продовжується військове вторгнення. Війна змінила життя, напевно, кожної української сім’ї: у кого рідні опинилися на окупованій території, хтось пішов воювати, потрапив у полон, отримав поранення чи повернувся додому «на щиті»… деякі жінки провели своїх чоловіків та батьків на війну і щодня моляться про їхнє повернення, а хтось взагалі втратив будинок і був змушений виїхати до іншого міста чи іншої країни.
Про те, як поводитися в різних життєвих обставинах і як сьогоднішня війна може позначитися на поведінці та свідомості українців, Inform.zp.ua розповіла практикуючий психолог запорізького благодійного фонду «Довгаль» – Марина Довгаль.
За словами Марини, багато військових показують свій бойовий дух і не опускають руки, щоб нам, громадянським, не було так страшно чи сумно. Але при цьому найчастіше психіка ламається у тих військових, які пішли до АТО та почали воювати з 2014 року. Ці військові начебто й загартовані, з досвідом, але люди вже не витримують. Це накопичена втома, постійний страх, їм складно пережити смерті побратимів, із якими військові буквально їли з однієї тарілки. Зараз у військових немає демобілізації, їх не змінюють, багато хто просто втомився.
Плюс дається взнаки контузія, адже багато хто, хто пішов воювати з початку АТО, отримав різні травми.
«Через війну розпалося багато сімей. Багато жінок поїхали за кордон і вже там знайшли нового супутника. А тим часом їхні чоловіки воюють в Україні. І потім уже колишні чоловіки і стріляються, і спиваються, буває по-різному», – каже Марина Довгаль.
«Не варто забивати собі голову лише війною»
Як вихід із таких ситуацій психолог радить не одягати, так би мовити, військовим собі на голову «корону», а дружинам – не забивати собі голову тільки війною, а шукати себе ще в чомусь.
«Є жінки-переселенки, у яких чоловік служить. В цей час дружина сидить без роботи і, звичайно, ні на що не відволікається, як на свого чоловіка. У результаті рано чи пізно жінка починає не підтримувати чоловіка, а просто «пиляти» його. Наприклад, чому не зателефонував, чому не взяв трубку, коли вдома будеш. Плюс багато дружин ревнують до побратимів, які дзвонять чи хочуть зустрітися. Але тут немає місця ревнощів чи образ, адже для військового побратим може бути ближче, ніж сім’я», – розповідає Марина Довгаль.
У такому разі жінці потрібно себе чимось зайняти. Це може бути робота, хобі, навіть робити вишивку, плести обереги для військових.
«Деякі жінки чекають від чоловіка, який на війні тільки грошей, від колишнього чоловіка – аліменти на дітей. За загиблого чи полоненого – хочуть отримати 15 млн грн, тоді, коли ще навіть тіло не привезли. Отакі ситуації – це дуже страшно», – каже психолог.
«Синдром сьогоднішньої війни»
Сьогоднішня війна – вона ще страшніша, ніж друга світова війна. У нас не працюють програми підтримки ветеранів та поранених військових. І надалі Україна може зіткнутися ще з однією великою проблемою через те, що ми не маємо військових психологів.
«У нас є звичайні психологи, але немає психолога, який би працював із військовими або їх дуже мало», – каже Марина Довгаль.
Наслідки війни відіб’ються на всіх – діти вже нервові, а дорослі люди все усвідомлене життя живуть у страху та стресі. За 30 років незалежності України в українців постійні випробування – то кризи, то дефолти, то епідемія плюс додалася війна.
«Навіть не беручи військових, у нас люди всі зламані фізично та морально… Від цього всього люди відходитимуть довше, ніж від війни 45 років», – впевнена психолог.
“Жити одним днем”
Найважче жінкам, у кого чоловік чи син безвісти зник або перебуває в полоні. Окрема категорія – вдови, які не можуть змиритися зі смертю чоловіка.
«У нас є жінка, у якої син із «Азовсталі» і досі перебуває в полоні, він перебуває між небом та землею. А жінка ніяк йому допомогти не може, вона може тільки молитися, щоб син повернувся живим. Одна справа, коли ти вже знаєш про смерть, через якийсь час ти вже змирився, а коли ще нічого не зрозуміло – це дуже складно і важко», – розповідає Марина Довгаль.
Реагувати на смерть також дуже складно, але жінці треба змиритися і жити далі. У такому разі найкращий вихід – постійно бути чимось зайнятим, плюс – допомагати іншим, розуміти, що ти комусь потрібен, а не зациклюватись лише на втраті людини.
«Ніхто не каже, що не можна сумувати. Можна й потрібно. Але треба при цьому жити далі, щоби не сталося. У наш час потрібно жити одним днем – тут і зараз, тоді буде простіше, а не думати, що буде потім, це «потім» може і не наступити», – вважає психолог.