Тривожного ранку 24 лютого на аеродромі в Мелітополі пролунали вибухи. О 5-й ранку в домі сім’ї Олександра загорілося світло. До мелітопольського бізнесмена та любителя рибалки, а згодом вже й очільника благодійного фонду Олександра Любишка, постукали у двері. Це була молода родина, яка просила прихистку з немовлям.
Мелітополь зустрів війну одним з найперших серед українських міст. В перший день вторгнення 150-тисячне місто здригнулося від вибухів, а потім й від гуркоту військової техніки окупаційних військ. Тисячі людей кинулися виїжджати з міста.
На своїй сторінці в Інстаграм він виклав фото з дружиною та їхніми чотирма дітьми й написав, що це перші люди, яких він евакуював з окупації. Після цього він разом зі своєю командою допоміг виїхати ще близько 50 тисячам людей з окупованих територій.
Олександр в молодості їздив на північ Росії як місіонер від християнської церкви. В Мелітополі він часто організовував футбольні заходи, а ще захоплювався мототехнікою та дуже любив риболовлю. Чоловік також займався будівельним бізнесом, виховував разом з дружиною чотирьох дітей та жив своїм насиченим життям.
Як і в кожного українця, переломним днем стало 24 лютого 2024 року – день початку повномасштабного російського вторгнення.
Волонтерство з перших хвилин війни
«Наша сімʼя почала волонтерити з перших днів війни», розповідає відомий волонтер родом з Мелітополя Олександр Любишко.
На вулиці ще було темно, та в домі Олександра вже горіло світло. В його дворі вже стояла машина з людьми. Це була родина з немовлям, які їхали з Харкова, як раптом почалися вибухи. Вони блукали містом, побачили світло з вікна дому чоловіка та попросилися до нього, щоб пересидіти.
Через декілька годин після початку вторгнення під Мелітополем опинилися перші українські військові, яким вдалося вирватися з-під Генічеська, де вже заходила армія окупантів.
«Ми були розгублені по-своєму, дивлячись на них, хотілося побачити якусь підтримку. Але в їхніх очах я бачив ту розгубленість, розуміючи, що вони вже встигли зранку пережити. Тому перше, що я почав робити, то поїхав купити їжу військовим. Адже хлопці терміново відступали зі своїх позицій, нічого з собою не встигли взяти. Ранок війни почався з того, що я та ще декілька людей бігали по магазинах, аби хлопцям щось купити, щоб їх якось підтримати. Можливо, не стільки, щоб фізично вони поїли, а щоб морально підтримати, дати зрозуміти, що тут їх поважають та надіються на них», – згадує перші години війни Олександр.
Допоміг виїхати 50 тисячам людям з окупації
27 лютого зранку Олександр вже вивозив свою сім’ю з Мелітополя. Тоді був період розгубленості, адже незрозумілою була обстановка, де та які території вже контролює російська армія, як вони поводяться з цивільними. Олександр часто любив їздити на риболовлю, тому знав дороги, якими можна обʼїхати та не натрапити на росіян.
«Я теоретично розумів, де зараз знаходяться російські військові. Звичайно, всі основні шляхи вже були перерізані, усюди вони стояли, нікого не пускали. Собі в голові я намалював мапу, якими сільськими дорогами я зможу проскочити. Мій план спрацював», – розповідає Олександр.
Тоді чоловік одночасно допоміг виїжджати ще вісьмом машинам, ведучи їх за собою по маршруту в колоні. Вночі того ж дня всі дісталися Запоріжжя.
«Вже на наступний день почало працювати «сарафанне радіо», одне одному почали переказувати, що я допомагаю виїхати з окупації. Мій телефон розривався він дзвінків і вдень, і вночі. Люди просили допомогти виїхати їм», – згадує чоловік.
Коли він виїжджав сам, то по дорозі познайомився з волонтерами з Гуляйполя та Полог. Чоловік дзвонив цим людям, питав, яка обстановка, та як ще можна проїхати, а потім консультував вже інших та надавав маршрути евакуації.
Контактами Олександра ділилися в соцмережах, в особистих розмовах, йому дзвонили тисячі людей з різними історіями, прохали в допомозі виїхати. Але потужним поштовхом для чоловіка тоді став дзвінок однієї дівчини, яка благала їй допомогти.
Вона була киянкою, приїхала з чоловіком до Мелітополя по його робочим справам, але йому довелося поїхати до столиці. Початок війни вона вже зустрічала сама на девʼятому місяці вагітності в чужому для неї місті.
«Ця історія наштовхнула мене на думку, що людям, окрім того, що треба розповідати, якими дорогами можна виїхати, треба шукати засоби, маленькі мікроавтобуси, і вивозити звідтіля людей соціально незахищених. Тому я почав шукати можливості, фінанси, садити на автівки водіїв, аби вони допомогли людям», – каже волонтер.
Коштами Олександру тоді здебільшого допомагали близькі знайомі, парафіяни з різних церков, люди з-за кордону.
«Відбувалися фантастичні речі. Я активно вів свої соцмережі, викладав пост з проханням допомогти фінансами на евакуацію людей. Просто на картку надсилали 30-40 тисяч, це нас виручало», – ділиться Олександр.
Через те, що попит на евакуацію був шалений, йому допомагали приймати заявки та координувати групи ще дві дівчини-модераторки. Так створився умовний контакт-центр, куди могли телефонувати й просити про допомогу всі охочі виїхати. Незахищені категорії населення, такі як діти, літні люди, матері-одиначки, забирали мікроавтобусами та везли до Запоріжжя.
Найбільше людей вдалося вивезти з Мелітополя, але також були евакуйовані з Маріуполя та Херсонської області. Всього вдалося допомогти виїхати з окупації більше 50 тисячам людей. Команда Олександра самостійно на мікроавтобусах вивезли 4,5-5 тисяч людей.
«Поїхати знову в окупацію для мене було б самогубством»
Олександр організував роботу з евакуації людей, залучав кошти на це, знаходив транспорт. Особисто після того, як він виїхав з Мелітополя, вже не їздив на окуповану територію.
Та чоловік часто, ризикуючи життям, адже поруч пролягала лінія фронту, виїжджав у «сіру зону», аби вивезти людей звідти.
«На якійсь ейфорії, не усвідомлюючи до кінця, що ти робиш, знаючи, що в людей в «сірій зоні» зламалася машина, ти сідав у свою машину та їхав туди їм допомагати», – ділиться чоловік.
Через «Дорогу життя», як прозвали шлях виїзду з окупації через Василівку на вільну територію України, окупанти перестали пропускати ще наприкінці 2022 року. З того часу люди можуть виїхати з окупації лише через територію Криму та Росії.
Олександр каже, що навіть, якщо цей шлях на Запоріжжя для евакуації знову відкриють, то нагальної потреби в допомозі виїжджати вже не буде. Тим паче його зупиняє займатися вивезенням ще один фактор.
Волонтер потрапив до розшуку ФСБ через свою нібито «екстремістську» та «терористичну» діяльності. Росіяни навмисно фабрикують щодо нього ці справи.
ФСБ звинувачує Олександра в тому, що його фонд нібито передає гуманітарну допомогу на окуповану територію з вибухівкою та зброєю для партизанського руху в Мелітополі.
Після того, як шляхи виїзду з окупації на територію Запоріжжя закрили, Олександр створив благодійний фонд. Зараз він активно допомагає Збройним Силам України, перевозячи автівки з-за кордону на фронт українським військовим. Днями фонд Олександра пригнав 120-ту по рахунку машину.
На запитання, про що мріє під час війни, чоловік зізнається, що дуже сильно хоче поїхати на риболовлю. Олександр продовжує вірити та працювати на Перемогу України!
Фото надані героєм