Професійне самовизначення, освіта, конфлікти з батьками, труднощі в стосунках з партнером, булінг – теми, що випливають за запитом «проблеми молоді». Журналістські матеріали, опубліковані в період з 2014 до 2023 року, здебільшого описують психологічні проблеми та мало зачіпають тему війни. Однак, в умовах воєнного стану та окупації рідних міст, коли молодь виїжджає, а батьки не можуть бути поруч, сімнадцятирічні підлітки зіштовхуються також з юридичними та соціальними проблемами.
Згідно з аналітичним дослідженням «Регіональна журналістика України в розбудові толерантного інформаційного простору», представленим ГО «Вінницький прес-клуб» в рамках проєкту, який реалізується за підтримкою Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) та британської допомоги від уряду Великої Британії, більшість матеріалів про вразливі категорії населення журналісти готують саме про молодь – 22 % медійного контенту присвячено молодіжним заходам, освітнім проєктам і різним активностям. В цих матеріалах мова йде здебільшого або про дітей шкільного віку, або про тих, кому 18+. Небагато медійників переймаються історіями, через які проходять ті, хто не досяг повноліття.
Коли ти в окупації
«Бути 17-річною в окупації означає собі не належати. Ти достатньо доросла для критичного мислення, розуміння добра та зла, прийняття рішень. Але недостатньо доросла для виїзду», – ділиться своїми спогадами старшокласниця Анастасія.
Підлітки, які не досягли 18-річного віку, не можуть виїхати без супроводження або згоди батьків. В ситуації, коли проросійські налаштовані дорослі не дозволяють виїзд своїм дітям, молодь лишається в окупації.
Анастасія розказує про своє протистояння з батьками на темі виїзду з окупації:
«Сімнадцятирічна я відчувала, що належу повністю батькам. Вони прийняли окупаційну владу, брали їхню гуманітарку, пішли на роботу. А я спала на документах у матраці. Ховала їх від мами, яка хотіла віддати мене у школу, а потім університет, відправити у Крим. Документи вона так і не знайшла, тож у школу я не пішла. Весь навчальний рік сиділа вдома, не виходила на вулицю, щоб не натрапити на рейд. Закрита у своїй кімнаті я була в українському контексті: з онлайн-освітою, друзями з проукраїнською позицією в телефоні, з рідною мовою. Це створило прірву між мною та батьками.
– Ти підставляєш нас. Що як завтра прийдуть перевіряти дім, а ти не в школі?
– Ви підставляєте мене. Мені соромно, що ви стали колаборантами.
Кожен день був боротьбою у відстоюванні себе та свого українського майбутнього. Кожен день сльози, крики та благання виїхати. Кожен день: «Ні, ти залишишся тут. З нами»».
Бути 17-річним в окупації означає належати не собі, а державі-терористу, що хоче зробити з тебе солдата. З березня 2024 року всі 17-річні підлітки тимчасово окупованих територій півдня України мають стати на військовий облік росіян. В школах впроваджена мілітаризована освіта, націлена на патріотичне виховання, яка супроводжуюється поїздками в росію в так звані «освітні табори»,
1,6 мільйона дітей залишились в окупації, згідно з оцінкою Центру громадянської просвіти «Альменда». Їх обмежують в правах на вільне пересування, медичну допомогу без отримання російських документів, забирають у батьків, депортують. Так, майже 20 тисяч українських дітей примусово перемістили у росію, за даними Регіонального центру прав людини. Повернуто на батьківщину було 388 дітей.
Анастасія виїхала у червні 2023, домігшись дозволу від батьків. Дівчина зізнається:
«По іншому і бути не могло. Коли справа стосується відстоювання принципів, я вмію бути надокучливо впертою. Але багато хто з моїх одноліток залишився. Вони взяли російські паспорти, бо по-іншому не потрапити до лікаря. Пішли у школу, бо родичі злякались штрафу та позбавлення батьківських прав. А зараз вступають у ростовські університети, «бо самі так захотіли». Їм по 17. Вони, на жаль, собі не належать».
Коли ти виїхав з окупації
«Знайти нову родину за 3 тисячі гривень»
«Коли тобі 17, проблеми не закінчуються на виїзді з окупації. Вони тільки починаються», – розказує Євгеній, студент коледжу.
Хлопець виїхав з села Заповітне Василівського району в кінці серпня 2022 року з мамою.
«Я поставив батьків перед фактом – в окупації не залишусь. Тому мама знайшла перевізника, і ми поїхали через Василівку. Найважчі спогади з виїзду: розстріляний автобус у колонні, що була перед нами, люди з усіх боків, чийсь мішок з речами у ногах і таємний шифр перевізника. Росіяни його питали на блокпостах: «Куди їдете?». А водій кожен раз відповідав: «На море». «А що за люди»? «Та люди одні й ті ж, тільки обличчя різні». Далі радість від першого українського блокпоста та наметів з волонтерами під запорізьким «Метро». Ми виїхали за день. Згодом мама повернулась назад в окупацію, а я заселився у гуртожиток».
Труднощів з оформленням статусу ВПО у Євгенія не виникли, попри те, що він був неповнолітнім без батьків на підконтрольній Україні території. Проте взимку 2023 Уряд вносить зміни у порядок призначення виплат на проживання для ВПО. Згідно з ними, хлопцю треба було звернутись з новою заявою на поновлення допомоги. Проте, як виявилось, 17-річний підліток у Запоріжжі може легко оформити виплати на проживання для ВПО, але не поновити їх.
«Три години черги в управлінні соціального захисту населення – і я потрапив до консультанта. Почувши скільки мені років, мене почали перенаправляти від одного спеціаліста до іншого. Ніхто не знав, що робити з 17-річним підлітком, який живе сам у гуртожитку. Одна працівниця казала, що мені треба знайти опікуна, інша сварилась з нею, говорячи, що у неї в наказі інша інформація. І так з кабінету в кабінет.
Врешті, мені сказали подзвонити до Водянської громади, оформити статус «дитина позбавлена батьківського піклування». Сказали, що мені можуть знайти прийомну сім’ю або оформити опіку на представника університету. Я жив сам у гуртожитку вже більше пів року, спокійно отримував виплати та це не було проблемою. Коли до повноліття залишалось 4 місяці, мені вирішили знайти нову родину через 3 тисячі гривень. Через тиждень мені знову перетелефонували з Водянської громади та сказали підходити так. Мені все ж переоформили виплати та дали коробку гуманітарки».
Євгеній розказує, що його проблема не унікальна. В управління звертались інші 17-річні підлітки, чиї батьки знаходяться на тимчасово окупованій території. Їм так само спершу відмовили у переоформленні виплат через вік, та згодом все ж прийняли заяву.
«Мені менше ніж через місяць 18, а я не можу записатись до лікаря без мами»
З проблемою отримання медичної допомоги зіткнулась 17-річна Єва, студентка ЗНУ. Дівчина виїхала з окупованого Токмаку в Полтавську область з родиною. Згодом вступила в університет і з’їхала у гуртожиток.
«Коли я укладала декларацію з сімейним лікарем, мамі сказали реєструватись у додатку Helsi замість мене, оскільки додаток розраховано на дорослого. Вона проживає за 450 км від мене, і лікар у Запоріжжі їй не потрібен. Мама зареєструвалась тільки через мене. І через систему Helsi їй доводиться брати безпосередню участь у моєму медичному обслуговуванні.
До прикладу, у мене легка простуда, але немає спеціальних ліків. Процес запису до будь-якого лікаря у Запоріжжі проходить через додаток Helsi. Акаунт на ньому зроблено на маму. Тобто мені треба пояснити, що сталось, а вона має зв’язатись з сімейним лікарем, взяти направлення, записатись. Я не хочу турбувати її по дрібницях. У мами, крім мене, ще дві маленькі дитини. Вона може бути зайнята, а мені, до прикладу, треба терміново зробити аналізи.
Я намагалась створити новий акаунт вже на себе. Додаток видав, що цей номер вже зареєстровано. Тому я спробувала зайти на акаунт мами – не вийшло. Helsi не підтримує два пристрої на один акаунт.
Це суттєво ускладнює процес сепарації. Бо ти вже доросла самостійна людина, яка живе окремо, сама себе забезпечує, але при цьому не може записатись до лікаря. Ця ситуація триває вже майже 11 місяців, протягом яких я залежу від мами в питанні медичного обслуговування».
Крім того, Єва розповідає про випадки упередженого ставлення до неї у медичних закладах, коли тебе не сприймають як особистість:
«На тебе навіть дивляться по іншому, коли ти приходиш у лікарню сама. У погляді, інтонації голосу є якась зневага. Але якщо зі мною мама, до мене будуть нормально ставитись. Але лікарі будуть говорити тільки з нею. Доросла людина поруч наче додає тобі авторитету, хоча ти сам доросла людина».
(Не) все можна змінити
В умовах війни підлітки швидше дорослішають. Про це йдеться у соціологічному дослідженні «Підлітки та їхнє життя під час війни: настрої, цінності, майбутнє» від «Клуба Добродіїв». Молодь бере відповідальність за свою родину та країну: 43% опитаних мають молодших сестер, і майже половині потрібно з ними допомагати батькам, більшості це не становить проблему. 95% опитаних вірять у перемогу України, 90% – хочуть бути корисними своїй країні, 86% – бачать своє майбутнє тут.
Марія Артеменко – засновниця та керівниця благодійного фонду «Клуб Добродіїв», переконана: «Ми часто ставимося до підлітків, як до дітей, але отримані результати дослідження насправді ілюструють те, що сучасна молодь декларує готовність стати частиною спільного майбутнього та брати на себе відповідальність».
Ми можемо змінити ставлення до підлітків. Сприймати їх як окрему особистість, допомогти адаптуватись після виїзду з окупації, вирішити соціальні та юридичні питання. Та дечого змінити не можна.
Головна проблема 17 років під час війни, це коли підлітки не доживають до цього віку. До сімнадцятого дня народження бердянець Микита Ханганов не дожив один день. Його друг Тігран Оганнісян, чиє передсмертне відео зі словами «Це смерть, пацани. Слава Україні!» облетіло мережу, мав день народження у серпні. Підлітки були вбиті російськими окупантами 24 червня. Поки тимчасово окуповані території не повернуться під контроль Україні, головна проблема 17-річних підлітків не зміниться.
Авторка: Наталія Чайка
