Листоноша “Укрпошти” Наталя Гриненко декілька разів на місяць їздить у прифронтове Гуляйполе, аби привезти людям пенсії та посилки. Попри страх, вона разом з командою виконує свою роботу в місті, яке щоденно знаходиться під обстрілами.
Наталі Гриненко 56 років, половину свого життя вона присвятила “Укрпошті”. Спочатку працювала оператором, потім перевелася на начальника головної каси, після реорганізації жінка стала заступником відділення пошти у Гуляйполі, згодом зайняла посаду начальника.
До початку повномасштабного вторгнення Наталя жила в Гуляйполі, де й зустріла війну. Її діти просили евакуюватися до Запоріжжя, що вона й зробила у березні 2022 року. Там жінка почала працювати в одному з відділень “Укрпошти”. Проте додому в рідне Гуляйполе їздить по декілька разів на місяць, привозячи людям посилки та виплати.
Наталя ділиться, що свою професію вона любить через те, що вона постійно на зв’язку з людьми, допомагає їм та розв’язує їхні питання.
“Бути потрібними, розуміти, що допомогли – це найважливіше для нас”, – каже вона.
“Люди нас чекають”
Перші місяці вторгнення, коли люди ще не виїжджали масово з Гуляйполя, Наталя разом зі своєю командою працювали у відділенні “Укрпошти” в місті. Згодом місцеві жителі почали евакуюватися, а саме відділення декілька разів піддавалося російським обстрілам, зараз воно стоїть зруйнованим. У травні 22-го росіяни влучили у будівлю, в ньому вилетіли вікна та двері.
А вже влітку цьогоріч снаряд потрапив всередину, зруйнувавши відділення повністю. Під час обстрілу Наталя разом з іншою листоношею Валентиною Микитівною саме видавали пенсію людям по адресах, тому їм дивом вдалося вижити.
Зараз тричі на місяць Наталя з водієм та охоронцем їздять в прифронтове Гуляйполе.
“Я навіть темряви боюся, але розумію, що мені треба їхати туди, мене так батьки виховали: якщо треба робити, значить треба. Я інакше не вмію”, – каже вона.
Разом з командою Наталя возить виплати та посилки місцевим жителям:
“Пенсію веземо, посилки, товар веземо, все, що люди бажають. Для тих, хто просить особисті замовлення, я можу і на ринок сходити в Запоріжжі, та купити все, що вони хочуть. У них же там немає таких магазинів, як у нас. Мені ж їх усіх шкода, розумієте.
Люди нас чекають, це, можливо, і є сенсом наших поїздок, нашої команди. Тепер я їжджу туди перезавантажитися, подихати своїм свіжим повітрям, своїм домашнім, ті навіть 5 хвилин побути вдома…”.
Діти відмовляли Наталю їздити в Гуляйполе й працювати там:
“Спочатку казали “ти довго будеш їздити туди свої сходинки охороняти на роботі?”, потім як розбомбили, кажуть “ну, сходинок вже немає, роботи немає, кабінет зруйнований, що ти тоді їздиш”. Але ж їздити в Гуляйполе – це робити свою роботу, допомагати людям, я не можу відмовити їм. Як чекають вони нас, очі так дивляться на тебе, дякують, що приїхали. Вони й розвантажувати нам допомагають, і запрошують ще приїжджати, й кажуть, що будуть чекати. Ну, як від цього можна відмовитися, від тих, хто там залишається?”.
Як розповідає Наталя, в місті залишаються переважно пенсіонери, вони за весь час вторгнення й не виїжджали звідти в безпечні місця. Є й такі, хто поступово повертається, не знаходячи роботу в місті й не маючи коштів там для життя.
“Чуємо, щось летить, їдемо швидше”
У Гуляйполі від початку вторгнення немає нормального зв’язку, а світло, вода та газ взагалі відсутні. Тому сирени повітряної тривоги там навіть немає змоги підключити, щоб попередити місцевих про небезпеку.
“Коли чуємо, що щось летить або близько вибухає, то у нас водій старається швидше їхати. Читаємо в каналах, що КАБ летить, ми ж не знаємо, куди він летить, ми просто їдемо, робимо свою роботу якось і все. А водій в нас такий, що їде так, та ще й посмішити може, розрядити обстановку. А я під руку нічого й не говорю. Вони з охоронцем самі розбираються, коли їхати, коли зупинитися, перечекати. У нас кожен у команді займається своїм ділом”, – розповідає Наталія.
Їдучи на прифронтові території, команда обов’язково має дотримуватися правил безпеки та носити захисне спорядження, каже Наталія:
“Охоронець нас нікуди не випустить, якщо не одягнемо каску та бронежилет. От ми й одягаємося, як черепашки-ніндзя, і йдемо працювати. Буває їдеш, а воно десь з однієї сторони вистрілило, здається ніби під машиною удар якийсь, всі переглянулися, і розуміємо, що треба швидше їхати, або зупинитися, хто знає, куди воно летить. Тоді як побачимо, що десь димить, їдемо далі. У нас таких випадків була ціла купа, можна книжку писати”.
Їздити туди, де постійно чути вибухи та відбуваються обстріли, буває страшно, зізнається жінка.
“Думаю, зараз, мабуть, кожному страшно, всі ми живі люди.Ми переживаємо всі за своїх рідних, за себе. Але розумієте, страшно, не страшно, а свою роботу ж треба виконувати, хтось повинен це робити. Якщо мені випало, то чому я повинна, відмовлятися, мені діватися нікуди”, – каже Наталя.
Не звикла відступати
Зараз Наталя працює в одному з відділень “Укрпошти” в Запоріжжі. За її словами, у неї в команді лише жінки, й в цілому відчувається брак кадрів.
Згідно із Законом України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, працівники “Укрпошти” можуть підлягати бронюванню від мобілізації, проте чоловіків у професії не вистачає. А керувати пересувними відділеннями “Укрпошти” тепер навчають й жінок, щоб вирішити проблему з кадрами.
“Люди не дуже хочуть працювати, можливо, через велику кількість прильотів, багато хто виїхав з міста. Буває, що не виходить у людини працювати, бо важко як морально, так і фізично. Не кожен може витримати”, – каже Наталія.
Як би страшно та важко не було, але жінка запевняє, що мусить виконувати свою роботу:
“Ну, якщо так випало в житті, що мені це треба робити, значить я це буду робити, чесно, й важко буває, і страшно, все, як у звичайних людей. Просто я відступати не звикла, іншого вибору немає. Мені дуже хочеться ще подякувати тим всім, хто там залишився. В мене дві листоноші – одна в Успенівці, інша в Гуляйполі. Ось вони в мене як олов’яні солдатики, сказали “скільки треба, стільки й будемо, скільки зможемо”.
Фото надані героїнею матеріалу
