48-річний Денис Огаренко працює провідником в “Укрзалізниці” вже майже 30 років. На своїй роботі він познайомився з дружиною, пережив не одну кризу в країні, пандемію та зустрів повномасштабне вторгнення. Саме в перші місяці війни Денис разом з іншими провідниками вивозили тисячі людей в безпечні міста, потрапляючи при цьому під обстріли росіян.
Про свою роботу провідника “Укрзалізниці” на евакуаційних рейсах із Запоріжжя Денис Огаренко розповів в інтерв’ю Inform.zp.ua.
Після закінчення школи Денис вступив у професійне училище навчатися на провідника. Завершивши навчання з “червоним” дипломом, він влаштувався на роботу в “Укрзалізницю”. Там він познайомився з провідницею Любов’ю, яка стала йому дружиною й напарницею.
Обстріли
Ввечері 23 лютого 2022 року вони виїхали на рейс фірмовим потягом “Київ-Запоріжжя”. Вранці на Київщині пролунали перші вибухи – почалося вторгнення росіян.
“Я прокинувся від вибухів. Моя дружина плаче, пасажири на нервах, ніхто нічого не знає. Я почав заспокоювати всіх словами, що це можуть бути просто військові навчання, хоча сам нічого не знав”, – згадує чоловік.
По прибуттю поїзда до Києва на столичному вокзалі вже було багато людей, які прагнули евакуюватися. Коли поїзд вже знову повертався до Києва, пасажирів в ньому вже майже не було.
“Ми приїхали на столичний вокзал, і на нього було моторошно дивитися: тисячі людей, сутичка під вагонами, поліцейські бігають”, – розповідає Денис.
В той же вечір Київ почали масовано обстрілювати ракетами. Постраждала електроопора й впала на залізничний шлях, тож локомотив не зміг виїхати. Від начальника потяга пролунала команда кидати все та бігти в бомбосховище. Але воно було далеко від вокзалу, тому провідники залишилися перечекати атаку у вагонах. Під обстрілами електрикам вдалося відновити пошкоджену лінію, тому поїзд, хоч і з затримкою в добу, але мав виїхати знову до Запоріжжя.
“Ми й самі не знали, куди ми їдемо”
На наступний день потяг прибув до Запоріжжя, де вагони вже готували для евакуації людей з міста.
“Паніка вже в Запоріжжі була, на вокзал було страшно дивитися. І тут мені телефонує начальник резерву й каже: “Денисе Миколайовичу, нехай ваша дружина йде додому, а Ви, будь ласка, їдьте на наступний рейс, бо більше немає кому”, – розповідає чоловік.
Тоді більшість провідників, які жили в області та передмісті, опинилися в окупації, або рятували своїх дітей, вивозячи за кордон та в інші більш безпечні міста України. Жінок-провідниць, які приїхали з київського рейсу, тоді відпустили додому, а жінка нашого героя залишилася й далі працювати з ним.
“Людей працювати катастрофічно не вистачало. У нас був один провідник на один вагон, хоча заведено хоча б три провідники на два вагони. Ми навіть не заїжджали додому, не могли прийняти душ, відпочити, нам донька на вокзал привезла речі, закордонні паспорти й ми поїхали на рейс далі”, – згадує Денис.
На вокзалі в Запоріжжі вже була тиснява. Тисячі людей прагнули виїхати з міста. При посадці, люди, які стояли позаду, намагалися протиснутися вперед, тому штовхали людей, що стояли біля вагонів.
“Люди в хаосі, біля вагонів була така давка, що ті, хто позаду, тиснуть на передніх, а ті навіть не можуть ногу підняти, щоб по сходах піднятися в вагон”, – згадує чоловік.
Дружину Дениса також затиснули під вагон, тому йому довелося допомагати жінці й організовувати посадку людей. В той час на вокзалі в Запоріжжі ще не було правоохоронців, або представників тероборони, які могли б допомогти в цьому. Тому провіднику довелося самостійно просити про це інших чоловіків, аби вони пропускали жінок та дітей до вагонів, сформувавши кільце. Тоді від начальника потяга надійшла вказівка не впускати до вагонів чоловіків, а надавати пріоритет жінкам та дітям.
“Але ми ж не могли відмовити чоловікам, які разом зі своєю сім’єю виїжджали. Тому й вони їхали, але дуже мало”, – каже Денис.
Наш герой поділився, що всі фото та відео, які він робив під час евакуації, спеціально видалив зі свого телефону, адже “не хоче згадувати ті трагічні події, що відбувалися під час вторгнення”.
Вагони були забиті людьми. За словами Дениса, у вагоні СВ було близько 160 людей, коли місць всього 18, в купейному – до 250, у плацкартному вагоні вміщувалося до 300 пасажирів. Для того, щоб звільнити більше місця для людей, провідникам навіть довелося здати подушки, матраци та пледи. Самі ж вони віддавали свої купе пасажирам.
“Люди на нас дивилися, як на богів, й запитували “А ми безпечним шляхом їдемо?”. Ми запевняли, що так, хоча й самі не знали, куди ми їдемо, в яку сторону, що взагалі робиться”, – каже провідник.
Багато людей також їхали разом зі своїми домашніми улюбленцями. Денис пригадує історію, як одна літня жінка їхала у вагоні зі своєю козою, і коли її запитали, чому вона не залишила її вдома, вона відповіла “Так це ж Машка! Як я її покину?”.
Так, понад місяць поїздами вивозили людей з-під обстрілів та окупованих територій в безпечні місця, а назад – везли гуманітарну допомогу, яку передавали волонтери та міжнародні партнери. Особливо наш герой завдячує хмельницьким волонтерам, які привозили провідникам та пасажирам цілими коробками бутерброди, печиво, булочки, воду, таблетки, гігієнічні товари, і за дві хвилини зупинки потяга встигали закинути у вагони.
Рейс Дениса тривав з 23 лютого по 28 березня.
Проїзд по квитках “Укрзалізниця” відновила значно пізніше, коли основна хвиля масової евакуації закінчилася. Зараз, за словами провідника, люди не так масово, але виїжджають з прифронтового міста через обстріли КАБами. Нещодавно після одного з останніх рейсів Денис разом з іншими провідниками вже на запорізькому вокзалі потрапив під атаку росіян, коли вони бомбардували онкологічний диспансер.
За декілька днів після нашої розмови Денис разом зі своєю дружиною Любою знову вирушать в рейс.