У прифронтовому Запоріжжі в умовах війни відкривається все більше культурних виставок, проводяться літературні заходи, у нашому місті вперше з часів повномасштабного вторгнення відбувся фестиваль “ГогольFest”, що стало визначною подією для всієї країни.
Про те, чи актуально це для запоріжців зараз, в якому стані знаходиться культурне життя міста ми поговорили з Наталією Лобач — дизайнеркою, урбаністкою та амбасадоркою міста Запоріжжя в цьому інтерв’ю.
– На Вашу думку, в якому стані зараз знаходиться місто Запоріжжя? В урбаністичому сенсі.
– Враження від міста не формується виключно від архітектури. Наразі вигляд міста або відчуття, які наразі в мене є, вони дуже оптимістичні. Це через те, що в Запоріжжі зараз відбувається багато культурних подій, до яких долучаються люди. І це не такий радянський культурний формат, де в ДК організували якийсь вечір, зігнали туди працівників дивитися на артистів у рушничках і вишиваночках. Мені здається, те, що зараз формує місто – це культура, яка зрозуміла, і яка підтримуються людьми.
– Що думаєте про традицію радянського містобудування? Під час відбудови зруйнованих російськими обстрілами житлових будинків чи простежується поновлення цієї концепції у Запоріжжі?
– Якщо візьмемо будинок на проспекті Соборному, 151, в який влучили ракети два роки тому, то він побудований у певному стилі – це сталінський ампір або неокласика. І це теж такий стиль, до якого багато питань, тому що він намагався в принципі своїм виглядом пропагувати таку історію про радянську імперію, але з іншого боку – це будували українські архітектори й не так давно. Це будувалося українцями в радянський період. Зараз під час відбудови будинку там замінили всі символи власне радянських знаків на українські. Але саму будівлю створили в рамках певного стилю, поза якого неможливо було будувати щось інше вже зараз. Будинок став символом епохи, тому його й відбудували саме в такому історичному ключі.
Архітектура – це завжди такий шмат історії, який, окрім того, що в будинку люди просто живуть, то сам стиль ще й показує, як було раніше, як виростали ці покоління, в яких умовах, яка історична і яка естетична реальність їх формувала.
– Питання збереження пошкодженої історичної забудови гостро обговорюється і в сьогоднішніх воєнних реаліях України. Чи маємо ми повністю зносити подібні архітектурні об’єкти і зводити заново за старим прикладом або ж будувати абсолютно нову архітектуру в наших містах?
– Ось цей будинок по Соборному відбудували в тому ж стилі, що він й був, бо інакше це естетично вибивалося із загальної картини. До того ж там підчищали взагалі всю плитку піскоструєм, щоб відновити первинний колір каменю всюди.
Що ж до знаходження єдиної концепції, що робити з пошкодженими історичними будівлями, то зараз приймати рішення треба тільки точково по кожному об’єкту. Бо зараз дійсно відбувається велика дискусія в цьому плані. Зараз немає єдиної точки зору навіть щодо того, як будувати дороги, тому що, наприклад, якісь дороги, які будувалися, зазвичай вони ввели до росії, то зараз в принципі треба переглянути цю історію.
– Які містобудівні виклики чекають на Запоріжжя? З врахуванням того, що в містах житимуть багато ветеранів війни і людей, які постраждали від бойових дій.
– Це дискусія, яка з 2014-го року так дуже активно розвивалася. Саме після війни, з розумінням того, що в нас буде велика кількість ветеранів, які не можуть пересуватися, почали думати, що треба змінювати якось місто до потреб людей, які не можуть так пересуватися, як раніше, і виходить, що це спонукало до змін. З 14-го року великих змін не відбулося, але будемо сподіватися, що до забудовників прийде розуміння доступності та інклюзивності.
Останнім часом мене вразила інсталяція, яку нещодавно відкрили в парку металургів “Дерево пам’яті”. Точніше не сам меморіал, а доріжки, які ведуть до нього – вони великі та широкі. Дуже зручно, до них можна з будь-якої точки добратися. За цим майбутнє – щоб було більше дерев, парків, більше культури. Бо це все формує комфорт міста.
– До речі, щодо меморіалу вшанування полеглих захисників “Дерево пам’яті” у суспільстві виникла дискусія, смаки та погляди, як зазвичай розділилися. А як Ви оцінуєте його?
– Мені він сподобався. Я дуже не люблю такі кам’яні пам’ятники за радянськими традиціями, які я називаю копіями надгробків, коли тягнуть цвинтар в частину міста. Візьмемо, до прикладу парк Тарасова, в якому стоїть, як гробова плита, пам’ятник Яланському. Мені здається, що від цієї традиції точно треба відходити і робити інсталяції для людей. Якщо говорити про “Дерево пам’яті”, то все ж це перша інсталяція в місті, яка дає звук і причому натуральний. Скільки я там проходила, люди зупинялися, ставали і просто перебували в цьому стані. Вони можуть подумати над цим або зануритися у власні почуття та роздуми.
– Який особисто ваш перелік перемог і урбаністичних зрад у нашому місті?
– Якщо говорити за нематеріальне, то знову відзначу, що багато культурних подій відбувається, і вони не просто відбуваються, а люди ходять на них. Це і є перемога, бо це ніби контакт з двох сторін. У місті часто відбуваються виставки, ставляться стенди в різних районах міста, продовжують функціонувати бібліотеки, в яких постійно проводяться заходи. Колективи в них не втомлюються проводити культурні, читацькі й мистецькі заходи. З мінусів – це зарплатня, яка є в культурній сфері, і так було ще з радянських часів, це дуже завжди була така малооплачувана робота. Але це треба виправляти, бо на цих людях, в основному жінках, тримається культурне життя міста.
Окрім того, існують й інші проблеми. Наприклад, у Соцмісті є бібліотека, яку зараз приводять в первісний стан. Я туди дуже часто воджу екскурсії. Але виходячи з неї, бачиш ці занедбані гаражі навколо, і все це призводить до того, що це просто скочується до якогось дуже такого депресивного мікрорайончика. І проблема тут в комунікації між людьми, аби пояснити, що можна все прибрати, відновити, побудувати щось нове. Але є певний опір від частини населення, яке проти змін. Цим упередженням сприяє багато факторів. Один із них – це бідність, яка поколіннями йде, і коли людям просто не вистачає на щось, тому вони й тримаються за свої склади з банками на пластикових балконах, гаражі, в яких зберігається мотлох і так далі. Тому більшості не до естетики й культури.
– Це ж і є принципи піраміди Маслоу, за якими базове – це безпека, їжа та сон, а культура та розваги залишаються на самому вершечку.
– Але все одно життя йде паралельно всім цим процесам. Просто треба розвиватися в різних сферах. Поступово в нас щось робиться нове, покращуються, люди це бачать. Тоді на перше місце для себе люди виносять зручність: чи буде мені зручно поїхати або піти, або постояти біля якогось нового меморіалу.
– В Україні існує Український урбаністичний форум, на якому щороку дослідники міста збираються, щоби обговорити цікаві теми, обмінятися проєктами та інформацією. Один із заходів проводили раніше в Запоріжжі, де говорили більше про зміни клімату, якість повітря та екологію в місті. Для Запоріжжя це дуже актуальна тема. І екологія є частиною урбанізму. Але якщо ставити пріоритети в містобудуванні та екології, що важливіше враховувати?
– Якби це було б до війни, то я б однозначно сказала, що на першому місці має бути екологія. Раніше в нас люди їхали з міста або не хотіли до нього повертатися саме через ці труби заводів. Але зараз до них ми ставимося інакше – так, викидів не стало менше, проте дивлячись на ці труби, що димлять, розуміємо, що там щось виробляють для фронту. Тому пріоритети зараз змінилися: на першому місці зараз стала допомога армії, а вже аж потім сортування сміття…
– Що б Ви порадили запоріжцям, аби розвиватися в духовному плані?
– Вкотре закликаю слідкувати за культурними подіями в місті, можна підписатися на якусь розсилку чи групу з анонсами. В сучасних бібліотеках, що є в кожному районі, графіки подій розписані на тижні: там проводяться і читацькі клуби, і курси української мови, і лекції про мистецтво. Раджу відвідувати заходи, спілкуватися з людьми, як про культуру, так і КАБи.