Данило Душило, 24-річний фізичний терапевт родом зі Степногірська Запорізької області, відкрив власну справу в прифронтовому Запоріжжі. Попри труднощі, він вирішив залишитися тут, допомагати людям і будувати своє майбутнє.
Журналісти Inform.zp.ua поспілкувалися із Данилом щодо його адаптації у місті.
До війни Данило мешкав і працював у Ірпені, там у нього було орендоване житло. Коли почалася повномасштабна війна, того ж ранку він отримав дзвінок від рідних та одразу покинув Київщину. Данило вирушив спочатку до Запоріжжя, а наступного дня поїхав у рідний Степногірськ, де перебувала його родина.
“У Степногірську так, було житло. Може, воно і зараз там. Ну, якби воно є по документах, а фактично його немає. Розбито”, – розповідає він.
Там хлопець разом із батьком долучився до місцевої самооборони, яка на той момент не діяла офіційно і складалась із небайдужих мешканців. Данило співпрацював із ними кілька місяців: він власним транспортом перевозив гуманітарну допомогу, а батько займався евакуацією людей та, зокрема, вивезенням загиблих військових з окупації. Так, вони бували в окупованому на той час селі Малі Щербаки.
“Це було приблизно десь два-три місяці, не більше. Я не брав участі в бойових діях. Це була більше допомога для військових. Так як я добре знаю ту місцевість, це була більше, як то кажуть, я не знаю, розвідка чи щось такого плану. Тоді ще мережа більш-менш працювала, можна було з деякими родичами щось передавати, бо були знайомі”, – згадує хлопець.
Родина Данила виїхала зі Степногірська власним транспортом, однак тоді організовували й автобуси. Після цього мати хлопця разом із його хрещеними виїжджали за кордон, до родичів, які запропонували їм прихисток.
А сам Данило зрештою повернувся до Запоріжжя. Він каже, що йому пропонували повернутись до роботи у Київську область, однак залишився тут через те, що його родичі пізніше також оселились у Запоріжжі. Крім цього, його батько наразі продовжує службу в лавах Сил оборони. Коли він приїжджає з фронту, то Данило разом із родиною гуляють Хортицею – його улюбленою локацією у місті. Тут він часто гуляє і зі своєю дівчиною Аліною.
Особливих проблем щодо адаптації у місті в Данила не виникало: він мав деякі заощадження і протягом першого року перебування у Запоріжжі отримував грошову допомогу, як і всі ВПО. Проте зазначає, що волонтери й держава допомогли його родині.
Під час евакуації з Малих Щербаків російські військові неодноразово обстрілювали цивільні машини, а дороги були заміновані. Так дідусь Данила отримав важке поранення, через яке в Оріхові йому довелося ампутувати частину ноги. Зараз він живе з протезом, який надали волонтери, і проходить безкоштовне лікування та налаштування протеза завдяки допомозі благодійників. Загалом його дідусю і бабусі активно допомагають гуманітарною допомогою.
Ще з дитинства Данило мріяв про власний бізнес у сфері фізичної реабілітації. Каже, що хотілося працювати у чомусь, пов’язаному зі спортом, адже фізичні вправи допомагають морально відновлюватись і йому також. Однак ця ідея втілилася саме у Запоріжжі, зізнається фахівець, за збігом обставин.
“Ну, напевно я, як і всі, трішечки переживав в цьому плані, що війна. Так, була невизначеність. Я просто відпустив цю ситуацію і почав працювати. … Коли я сюди, до Запоріжжя, повернувся, в мене був тут знайомий, який намагався відкрити свою справу. Ми з ним поспілкувались і за допомогою мого родича ми знайшли приміщення, яке нам дали за невелику плату, ми змогли його під себе реалізовувати і почали працювати. На даний момент ми з ним розійшлися, приблизно пів року тому. І я вже сам тепер працюю, бо в нас у справах наших трішки різні думки у кожного”, – каже хлопець.
Бізнес у прифронтовому місті – це завжди ризик, проте бажання поїхати в інше місто у Данила не було вже після відкриття власної справи. Він пригадує, як восени 2022 року місто щодня зазнавало обстрілів ЗРК С-300:
“Кожен день по 20 прильотів і просто ти там щось стіну прикрашаєш, воно прилітає, ти думаєш, може не треба (відкривати бізнес, – ред). І, знаєте, після того, як ми відкрились і вже почали працювати, я після того навіть і не задумувався вже щось закривати, кудись їхати. Вже було все одно, якщо чесно”.
Хлопця здивувало, що орендна плата за приміщення у Запоріжжі інколи навіть вища, ніж в інших регіонах. Наприклад, у Харкові, який також знаходиться близько до лінії фронту, орендна плата в деяких випадках дешевша, оскільки орендодавці знижують ціни через ризики. У Запоріжжі ж такого підходу майже немає, каже Данило.
Попри це, за його словами, конкуренція у бізнесі менша. Але, щоб досягти успіху, підприємцям потрібно вкладати час і зусилля. Простого запуску реклами тут недостатньо – потрібно створювати клієнтську базу та бути наполегливим. Данило також намагається просувати свій бізнес у соціальних мережах, поєднуючи гумор та інколи розповідаючи історії про людей, яким він допомагає відновлюватись:
“Треба, щоб послуга, яку ти надаєш, щоб вона була гарною. Ну, тобто, щоб ти її виконував не на сто відсотків а на тисячу! Коли ти її виконуєш на 1000%, тоді буде клієнтська база набиватися. Ну, я думаю, так з усім працює, але з моєю галуззю так, бо тут і сарафанне радіо дуже сильно працює. Тобто треба, щоб був якийсь авторитет, щоб він напрацьовувався. Я працюю і з цивільними, і з військовими”, – пояснює підприємець.
Попри всі складнощі, Данило вважає Запоріжжя своїм домом. У Запорізькій політехніці він здобував освіту за фахом. Також хлопець зазначає, що із негативом у свій бік не стикався, крім деяких ситуацій на дорозі під час поїздок. Та це не було пов’язано із тим, що він є переселенцем. Натомість його здивувало те, як об’єднались запоріжці:
“Всі допомагали одне одному. І діти, і дорослі, і чоловіки, і жінки. Це, звісно, дуже круто. Мені подобається, що немає такого, що “прифронтове місто, ми нічого тут робити не будемо”. Самоорганізація людей на вищому рівні, скажімо так. Мені дуже сподобалось, як до Нового року прикрашали місто. … Запоріжжя – це добре, гарне місто. Знаєте, той, хто може, знайде можливості усюди. Тобто, це місто можливостей, тут можна зробити те, що ти хочеш, якщо ти будеш старатись”.
Та все ж він роздумував про те, що зробить, коли повернеться до рідного Степногірська:
“Якщо чесно, дуже б хотілося відновити будинок батьків допомогти. І просто сісти там, в нас великий горіх є. В нас є столик, дерев’яний стільчик. І просто сісти, посидіти під цим деревом. Я думаю, цього було б достатньо”.
Для тих, хто вагається, чи варто залишати окуповані території, Данило має пораду:
“Не боятися виїжджати. Брати і їхати. Бо якщо вони (люди, які думають про виїзд, – ред.) тільки починають це робити, це ж сумління в них, якісь ще причини. Просто треба брати їх і потім не сидіти тут, склавши руки, а звертатись за допомогою. Бо тут багато людей, які можуть та хочуть допомогти. Які знають, як це зробити. Тобто не треба боятись, треба брати, просто і виїжджати”.