Ігор Семьонов – волонтер Запорізького центру допомоги переселенцям. У 2014 році він виїхав із Донецька через війну та разом із дружиною почав усе з нуля в Запоріжжі. Йому довелося звикати до нового міста, шукати роботу, пристосовуватися до нової реальності. 

В інтерв’ю журналістам Inform.zp.ua він розповів, як прийняв рішення виїхати з окупації, які труднощі довелося долати, та чому не планує повертатися, навіть якщо Донецьк буде звільнений. Детальніше – читайте у цьому матеріалі. 

Життя у Донецьку до війни

До початку збройної агресії росії в Україні у 2014 році Ігор Семьонов разом із дружиною Ларисою мешкали у рідному Донецьку. Подружжя займалося соціальною роботою у церковній місії «Світ Воскресіння» – допомагали малозабезпеченим та людям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Крім цього, його дружина підтримувала жінок, які боролися з наркозалежністю.

Волонтерство було невід’ємною частиною їхнього життя. Вони допомагали тим, хто опинився у складних обставинах, відвідували в’язниці, підтримували людей, які намагалися повернутися до нормального життя. Саме цей досвід став у пригоді, коли вони самі опинилися в складній ситуації після початку війни у 2014 році.

“Ми Євангельські віруючі, ми через віру в Господа намагалися допомогти. Ми займались допомогою колишнім наркоманам, а моя жінка працювала з наркозалежними дівчатами. Коли приїхали сюди (у Запоріжжя, – ред), у нас вже був такий досвід роботи з людьми”, – розповів Ігор.

Початок окупації та переїзд до Запоріжжя

Коли у квітні 2014 року в Донецьк вторглися російські війська, Ігор та його дружина Лариса не одразу вирішили покинути місто. У липні подружжя вирушило до Кирилівки, сподіваючись перечекати найгарячіший період.

Ігор вивіз із Донецька ще п’ятьох жінок, якими опікувалася його дружина. Це були колишні нарко- та алкозалежні, які не мали можливості виїхати самі. У Кирилівці родина орендовувала базу відпочинку.

“Нас спокійно перевіряли на блокпостах. Тоді була масова евакуація, люди виїжджали, тому перешкод не було. Ми ще деякий час поверталися назад у Донецьк, перевіряли житло, тоді була можливість зробити перепустку”, – згадує Ігор. 

На початку осені 2014 року пара прийняла рішення переїхати до Запоріжжя. Тут у них були знайомі серед віруючих, які розповіли про місто та запропонували допомогу. Запоріжжя здалося їм спокійним і комфортним, а головне – безпечним місцем, де можна було почати життя заново.

“Це був безпечний регіон і нас сюди запросили. Нам сподобалось це місто, воно більш спокійне. Тут багато простих людей, тому нам ближче це місто”, – розповідає переселенець.

Адаптація у Запоріжжі

Подружжя оселилося при церкві на Правому березі. Там вони прожили рік, після чого почали винаймати квартиру в іншому районі міста. Роботу довелося шукати швидко, адже на той момент у родини було два кредити. 

Спочатку Ігор працював на будівництві, а потім його запросили до Запорізького центру допомоги переселенцям. Там він займався підтримкою людей, які опинилися у схожій ситуації.

“Коли приїхали, нас пригласили у міський центр допомоги. Він тоді тільки відкрився, і ми з радістю включились в цю діяльність. Допомагали переселенцям”, – згадує Ігор.

Подружжя Семьонових отримало у Запоріжжі підтримку — як від місцевих мешканців, так і від міжнародних організацій, які активно допомагали переселенцям у 2014-2015 роках. Негативного ставлення від запоріжців Ігор Семьонов особисто не відчув, він переконаний:

“Люди різні бувають. І з Донецька бувають не дуже хороші люди, і в Запоріжжі. Кожен буде відповідати за себе, але кращих людей більше”, – запевняє Ігор. 

На початку найскладнішим для Ігоря було усвідомити, що відбулося, та продовжити жити далі. Переселенець каже, для того, щоб прийняти ситуацію йому знадобилося майже три роки. 

“Життя всіх переселенців починається з того, що “ми приїхали на два тижні”. Думаю, більшість живуть з бажанням повернутись, і найскладніше – це прийняти, що, мабуть, ти будеш тут жити. Всі переселенці, на мій погляд, коли залишають домівку, сумують за спокійним життям. Це не можна передати та ніяк компенсувати, хоч яке тобі дали житло. Хотілось додому, як і всім нормальним людям”, – розповідає Ігор. 

Окупований Донецьк

У Донецьку в окупації залишилися Ігорева сестра. Вони не могли виїхати, оскільки сестра доглядала свого чоловіка. Ігор підтримує з ними зв’язок, але уникає розмов про війну, щоб не наражати рідних на небезпеку.

“Ми стараємось не розмовляти про ситуацію у Донецьку. Ми так: “як здоров’я, як поживаємо, як погода”. Я стараюся не торкатися (політичних тем, – ред), щоб не  компрометувати ні її, ні себе. Тому що розумію, що це небезпечно”, – говорить Ігор.

Також у Донецьку залишилася його квартира. Згодом подружжя дозволило оселитися в ній знайомим віруючим, які втратили своє житло. Вони сплачують лише комунальні послуги.

Останній раз Ігор був у Донецьку у 2019 році. За словами переселенця, йому вдалося уникнути спілкування з окупантами та проросійськи налаштованими мешканцями. Після початку пандемії COVID-19 поїздки стали неможливими, а після початку війни у 2022 році Ігор навіть не слідкує за новинами з окупованого міста.

Волонтерство 

З початком повномасштабного вторгнення кількість переселенців у Запоріжжі різко зросла. До міського центру допомоги звертаються не лише ті, хто покинув свої домівки, а й місцеві мешканці, чиє житло було зруйноване обстрілами. За його словами, порівняно з 2014 роком, зараз ситуація складніша.

“Зараз багато людей зруйнованих війною. 90% людей, які приходять до нас, не мають житла. Вони хочуть повернутись, але не знають куди. Плюс багато людей, які втратили близьких на війні”, – каже Ігор. 

Після початку повномасштабного вторгнення, на думку Ігоря, ставлення людей до переселенців змінилося у кращу сторону:

“Коли почалась війна, люди стали більш відкриті до переселенців та намагалися допомагати. Пропонували своє житло навіть без сплати за комуналку. Я бачив, що у Запоріжжі дуже переживали за людей, багато хто, навіть не брав гроші за оренду житла. Люди були щирі до біди інших. З часом цей ентузіазм зник”, – каже Ігор

Життя зараз

У 2021 році подружжя придбало свою власну квартиру. Це допомогло їм остаточно відчути себе вдома в Запоріжжі. Попри регулярні російські обстріли міста, Ігор впевненно каже, що планує залишатися. Він вважає, що їхній дім – тут. 

“Я дружині казав: “Нам Господь Бог дав житло тут в 2021 році, невже він у нас його забере?” Ми будемо тут триматися, молиться за це місто і якось допомагати. Я навіть боюсь цієї думки, що переїжджати ще прийдеться”, – говорить Ігор з Донецьку. 

Війна навчила його більше цінувати життя та довіряти Богу. Він радить усім, хто тільки планує виїхати з окупації, добре зважити своє рішення, оскільки кожен має власні обставини та відповідальність за своє майбутнє.

“Дім – це тиша, комфорт, дружина, постіль своя, кухонька, люди, які приходять до тебе у гості. Це країна, у якій ти живеш. Ну і твоє призвання, де ти працюєш і потрібен людям”, – каже Ігор. 

Фото надані героєм інтерв’ю