Під час різдвяної місії музичного гурту “Ментоя” у Польщі отець Владислав Ігнатюк, мешканець Мелітополя, розповів про свій шлях до Бога та національної ідентичності — саме після того, як прийшов до церкви. Відеозапис його промови зібрав мільйони переглядів і став вірусним, оскільки знайшов відгук у громадян. Багато хто з нас колись відчував, що: “українською мовою було розмовляти соромно, не модно”.
Журналісти Inform.zp.ua поспілкувалися з Владиславом Ігнатюком, щоб дізнатися про його шлях з окупації, де він зараз проживає, а також чи мріє повернутися додому.
Як Владислав Ігнатюк став священником
Сім’я 36-річного Владислава Ігнатюка родом із Коростеня Житомирської області. Після Чорнобильської катастрофи родина вирушила на пошуки нового дому й оселилася у Мелітополі Запорізької області.
Отець Владислав зізнається, що до 23 років спілкувався виключно російською мовою та майже не відвідував церкву:
“Я тоді не ходив до церкви — хіба що на Пасху чи Різдво. На Йордан ми ходили купатися. А так — іноді міг зайти, поставити свічку, якщо щось сталося”, — ділиться священник.
Одного разу його запросили до нововідкритої греко-католицької церкви в Мелітополі.
“Я тоді сказав, що не піду, бо я, мовляв, якийсь там православний християнин якогось патріархату, тому краще не піду в польську церкву. Такий у мене тоді був рівень знань”, — згадує отець.
Втім, зрештою Владислав пішов туди — за компанію. І там відчув внутрішній спокій:
“Мене вразив священник Петро Кранийський своїм способом життя. Він не пив, не курив, не вживав наркотиків, але був щасливим. Таким справжнім, глибоким життям. А я на той час думав, що радість — це коли п’єш пиво чи йдеш на дискотеку.
Священник пояснив мені, що справжня радість — це результат близькості з Богом. Це відкриття змінило моє життя, і я вирішив вступити до семінарії”.
У 2020 році Владислав Ігнатюк був висвячений на священника Української Греко-Католицької Церкви та розпочав служіння в Донецькому екзархаті, який охоплює не лише Донецьк, а й Запоріжжя, Дніпро і Луганськ.
“До 24 лютого 2022 року я служив у Мелітополі. Там ми мали дев’ять церков (йдеться про Мелітопольський район, — прим. авт.), і я разом із колегою обслуговував чотири з них. Було багато викликів — люди переживали складні моменти, але ми завжди прагнули бути поруч”, — згадує Ігнатюк.
У Мелітополі він поступово перейшов на українську мову разом із родиною.
“Одного разу священник запитав у мене: “А ти знаєш своє справжнє коріння?” Я перепитав: “Яке коріння?”.А він мені: “Ти не перекотиполе, ти — українець”.Він навчив мене говорити й співати українською, подарував мою першу вишиванку”.
Проповідь отця Владислава у Польщі:
Колеги, які залишилися в окупації порадили не повертатися
Мелітопольський район було захоплено росіянами в перші дні повномасштабного вторгнення. Як і більшість українців, отець Владислав відчував тривогу, але до останнього не вірив, що вторгнення справді відбудеться.
“За тиждень до початку повномасштабної війни я домовився поїхати до Запоріжжя, щоб забрати двох жінок із новонародженими дітьми. Вони потребували допомоги й не могли самостійно повернутися додому. Я привіз їх до Мелітопольського району.
За кілька днів усе змінилося. Потрібно було швидко ухвалювати рішення. План був простий: знайти машину — бо своєї на той час не мав, зібрати найнеобхідніше й вивезти родину у безпечніше місце”, — згадує священник.
Колеги, які залишилися в окупації, порадили йому не повертатися. Отець Владислав залишився у Запоріжжі, де зайнявся волонтерством — надсилав медикаменти, продукти, дитячі речі.
“Увесь цей час я підтримував зв’язок із трьома священниками, які залишилися в окупації. Окупанти ставилися до них вороже, тиснули, зневажали, навіть глузували. Але мої колеги залишилися вірними своєму покликанню”, — розповідає отець Владислав.
Як і багато інших мешканців Мелітополя, він спершу вірив, що війна не триватиме довго, й мав надію скоро повернутися додому. Та з часом стало зрозуміло: потрібно облаштовувати життя на новому місці. Нині він живе з родиною у Дніпрі та служить у місцевій церкві.
“Пам’ятаю, як під час евакуації постійно думав: чи замкнув усі двері, чи вимкнув світло в усіх кімнатах. Не залишала тривога, що щось забув”, — ділиться священник.
Зі слів місцевих, його дім у Мелітополі було повністю пограбовано. Кажуть, туди навіть заселили якусь жінку. Проте нині отець Владислав не знає достеменно, чи хтось зараз там мешкає.
Повернення додому…
Отець Владислав щиро вірить, що одного дня повернеться додому — зможе зайти у свій дім і відновити служіння в рідних стінах.
“Церква завжди була носієм національної свідомості. Я завжди прагнув виховувати людей не лише в любові до Бога, а й до своєї землі, культури, мови. Вірю, що церква має відігравати ключову роль у збереженні національної пам’яті та ідентичності — і сьогодні це як ніколи важливо.
Після деокупації я планую повернутися до Мелітополя. Це мій дім, мої люди, моя церква. Сьогодні важливо відновлювати все, що зруйнувала війна. Моя церква, благодійна організація, соціальні проєкти — усе це ми будемо піднімати знову.
Але перше, що я зроблю, коли з’явиться можливість, — повернуся додому”, — говорить отець Владислав.
Оксана Щербина
📢 Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! ❤️ Підтримати: за посиланням 👈