Будівля університету «Запорізька політехніка» – одна з найпомітніших споруд часів Старого Олександрівська. Вона одночасно була й однією з найкрасивіших, і однією з найбільших в нашому місті зразка початку 20 століття. Тут розташовувався один з найперших в історії Олександрівська навчальних закладів середньої освіти.
Уявіть собі, майже аж до початку минулого століття в нашому місті не було жодного середнього навчального закладу – тільки школи і училища нижчих щаблів системи освіти. Був тоді скромним та невеличким і сам Олександрівськ. До кінця 19 століття вулиця Ярмаркова (пізніше вона отримала ім’я поета Жуковського) була фактично околицею міста – його північною межею. Але на рубежі століть Олександрівськ, який переживав тоді промислово-торговельний бум, починає стрімко рости й змінюватися. Міська територія перетнула Ярмаркову вулицю, а в самому місті та його передмістях, як гриби після дощу, стали з’являтися промислові підприємства. А з останніми – й запит на кваліфіковані кадри для них.
Задовольнити цей попит покликаний був новий навчальний заклад – Олександрівське механіко-технічне училище. До речі, це перше на території України училище для підготовки техніків-механіків промислових підприємств. Ідея про його створення виникла серед представників Олександрівського земства ще в 60-ті роки позаминулого століття. Але імператор підписав наказ про заснування тільки в 1899 році.
До цього часу міська дума вже виділила земельну ділянку під новий навчальний заклад – 4 десятини землі по вулиці Ярмарковій, на колишньому “для міста звалищному місці”. І за короткий час ця колись «звалищна» околиця перетворилася в “найкращий квартал міста”, як говорили в Олександрівську на початку ХХ століття.
Головну будівлю училища звели вже до серпня 1901 року – всього за 16 місяців! Головним батьком споруди став відомий архітектор Роберт Марфельд – академік, професор імператорської Академії мистецтв. В кінці 19 століття Роберт Робертович став і архітектором відділення промислових училищ Міністерства освіти. На цій посаді Марфельд склав цілий ряд проєктів навчальних закладiв. Серед них – будівля механіко-технічного училища в Олександрівську.
Правила того часу не передбачали для архітекторів обов’язкового відвідування будівництва запроєктованих ними будівель. Так що ще одним батьком будівлі технічного училища цілком заслужено можна назвати тоді ще місцевого інженера Олександра Гінце – він розробляв детальний план креслення і керував будівництвом. Брав участь в проєктуванні й перший директор училища Микола Рудольф – відомий інженер та педагог. Практично всі роботи велися коштом держави, виділенню казенних коштів активно сприяв один із засновників навчального закладу граф Іван Канкрин – державний діяч, ватажок Олександрівського земського дворянства, почесний громадянин Олександрівська. Він же жертвував на створення училища й власні кошти. У 1900 році Івана Канкрина одноголосно обрали першим Почесним опікуном Олександрівського механіко-технічного училища.
Урочисте відкриття нової споруди відбулося 15 серпня 1901 року (а самі заняття почалися навіть раніше – ще в 1900 році). Для учнів тоді відчинилися двері добре обладнаних класів, лабораторій, майстерень, бібліотеки, актового та спортивного залів. До того ж в училищі були власні кузня, ливарний цех, лазня і електростанція. Садибу училища оточувала ажурна огорожа з кованого заліза, цегляні тротуари, численні невисокі дерева: жовта акація, бузок, барбарис і черемшина.
В цілому тут були створені всі умови для досягнення головних цілей училища – надавати завершену технічну освіту і «відкривати для здібних і матеріально забезпечених учнів шлях до вищих спеціальних навчальних закладів». Повний курс навчання тут тривав сім років. До переліку навчальних дисциплін входили: математика, геометрія, основи опору матеріалів, фізика, механіка, хімія, електротехніка, креслення, малювання … При цьому до 20 відсотків загального навчального часу відводилося на виробничу практику на підприємствах та роботи в майстернях – в столярній, модельній, механічній, слюсарній, ковальській і ливарні. Окрім прекрасної матеріальної бази, був і склад викладачів – талановитих та кваліфікованих (с зарплатнею – до 1500-2000 рублів на рік). Окремо варто виділити Дениса Поддергіна – людину, яка і гуртувала навколо себе всіх цих педагогів. Денис Миколайович викладав хіміку, фізику і креслення, а ще й керував усім училищем – був його директором 18 років. У 2003 році перед головним корпусом технічного університету було відкрито пам’ятник Денису Поддергіну у вигляді погруддя.
У перший і другий класи училища приймали хлопців у віці від 10 до 14 років – «здорові, без фізичних вад», з базовим рівнем освіти. До навчання допускалися представники всіх станів і віросповідань. Більшість учнів були дітьми купців, міщан і селян. Плата за рік навчання в механіко-технічному училищі була меншою, ніж в гімназіях Олександрівська, але все одно суттєвою – 40 рублів.
Великою підмогою для навчання малозабезпечених, та й в цілому для всього освітнього процесу, було існування Товариства допомоги нужденним учням. Наприклад, в 1903 році його членами були 89 представників еліти Олександрівська: дворяни, купці, промисловці, чиновники, навіть сам міський голова Фелікс Мовчановський! Членські внески й пожертвування піклувальників використовувалися для часткового або повного звільнення від оплати за навчання учнів з малозабезпечених або тимчасово нужденних сімей. Крім того, ці кошти йшли на придбання взуття й одягу для учнів, книг та підручників, а також на організацію харчування – на так звані «теплі сніданки».
У 1920 році училище стає індустріальним технікумом, ще через 10 років – інститутом сільгоспмашинобудування. Після – встигло побувати автомеханічним інститутом і повернутися до сільськогосподарського машинобудування. У 1957 році навчальний заклад стає машинобудівним інститутом. «Машинкою» нинішню «Запорізьку політехніку» багато запорожців називають й досі.
Значно змінився до нашого часу і фасад будівлі механіко-технічного училища. Споруда дуже постраждала під час Другої світової війни. «Інститут був зруйнований … Дуже сильно був пошкоджений головний корпус з актовим залом, згоріли лабораторії, перетворений на купу руїн прекрасний спортивний зал», – свідчить у своїй книзі «Стежка мого життя» очевидець Марк Нейштадт. На жаль, відновили будівлю, змінивши її зовнішній вигляд, як це часто траплялося у післявоєнні роки.
Наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 26 квітня 2021 року № 295, об’єкт занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, як пам’ятку архітектури місцевого значення.