Школа № 81 – одна з найстаріших у Запоріжжі. Ще б пак, адже й знаходиться вона в районі міста з дуже цікавою історією – на Верхній Хортиці. А колись тут розташовувалися відразу два населених пункти – Хортиця та Розенталь. Заснували їх ще в кінці 19 століття переселенці з Прусії. Вони були представниками менонітської церкви, переважно фламандського походження.
Розділяла два села всього лише одна ву лиця. Уже в сучасному Запоріжжя вона отримала символічну назву – Розенталь. З німецької мови, яка була рідною для хортицьких колоністів, це можна перекласти як «Долина троянд». Вулиця дійсно колись славилася своїм великим садом з трояндами.
Територією двох поселень також проходила ще одна вулиця. Зараз вона має ім’я Істоміна, а за часів менонітів називалась Головною. Починалася вулиця в столиці Хортицької менонітської колонії – в Хортиці (не плутайте з островом, мова про частину нинішньої Верхньої Хортиці), а закінчувалась вже в Розенталі. І уявіть собі, що тільки в офіційних списках об’єктів культурної спадщини й нерухомих пам’яток вулицю Істоміна зараз представляють відразу шість будинків.
Один з них – шкільну будівлю за адресою Істоміна, 18 у 2021 році додали до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. На початку минулого століття тут здобували середню освіту юні мешканки Хортицького менонітського округу і його околиць.
Варто відзначити, що освіті хортицькі меноніти приділяли особливу увагу. Без неї, як вони вважали, неможливо було зрозуміти і прийняти віру. Обряд хрещення меноніти проходять не в дитинстві, а вже після досягнення повноліття. Шансів пройти його у неписьменних не було. Кожен член громади повинен був вміти читати Святе Письмо і скласти перед хрещенням іспит на знання Біблії.
До речі, статистика підтверджує – рівень грамотності менонітської спільноти значно перевищував аналогічний загальний показник. Наприклад, згідно з переписом населення 1897 року, серед менонітів Таврійської губернії письменних було понад 70%. Це майже втричі більше, ніж в середньому серед всіх жителів губернії.
Такі високі показники були не тільки через конфесійні особливості менонітів, але й завдяки особливій системі освіти в їхніх колоніях. По-перше, в кожному менонітському селі була початкова школа – Dorfschule (сільська школа). По-друге, громади менонітів утримували й середні навчальні заклади. Відкривалися вони в центрах менонітських колоній, тому називалися Центральними училищами або Zentrschule, як казали самі меноніти. Будівлю одного з таких училищ можна і сьогодні побачити за адресою Істоміна, 16 Зараз тут знаходиться школа №82. І по-третє – сісти за парту початкової школи зобов’язаний був кожен член громади, якому виповнилося 6 років. Причому, незалежно від статі – в «дорфшуле» вчилися разом і хлопчики, і дівчатка. Хіба що тільки в класах їх розсаджували за різні ряди. Та й навчання дівчата найчастіше завершували на два роки раніше за хлопців. Тому що навчання дівчат в спільних класах по досягненню 12-річного віку довгий час вважали у менонітській спільноті непристойним, або й взагалі непотрібнім.
В кінці 19 століття таке ставлення до жіночої освіти дещо змінилося. Ось тільки в ті ж Центральні училища дівчата все одно потрапити не мали можливості – влада заборонила спільне навчання дівчат і хлопців у середніх навчальних закладах. Але прагнення батьків дати донькам ґрунтовнішу освіту вже було не спинити.
Головним ініціатором створення в Хортицькій колонії середнього навчального закладу для дівчат виступив місцевий педагог і проповідник Давид Епп – видатний діяч менонітської спільноти всієї країни. Його обрали старійшиною двох менонітських громад – Катеринослава і Хортиці, був одним з керівників Всеменнонітскої конференції, писав книги, видавав і редагував менонітську газету, ініціював створення психіатричної лікарні «Бетанія» і, звичайно ж, Хортицького жіночого училища!
Своїх перших учениць жіноче училище або Maedchenschule (школа для дівчаток), як називали його меноніти, прийняло в 1895 році. Тоді їх було всього 17. Ця кількість стрімко зросла після 1904 року, коли школа для дівчат переїхала до нової садиби.
Ця територія перебувала фактично на кордоні Хортиці й Розенталю – «обличчям» до Головної вулиці. На переїзд і зведення нового шкільного будинку знадобилася кругленька сума – майже 40 тисяч рублів! Втім, у Медхеншуле був міцний тил. Ще в 1901 році було створено «Товариства для утримання Хортицького жіночого училища». Головна його мета – сприяння поширенню освіти серед дівчат-меноніток. До Товариства входила вся еліта менонітської спільноти: лідери церковних громад, педагоги, представники громадськості та відомі меценати-промисловці. Усього – 86 членів та 12 співробітників! Скарбником і головним спонсором товариства була Катерина Вальман – дочка піонера місцевої промисловості Петера Леппа та дружина промисловця Андреаса Вальмана, співвласниця великої промислової компанії «Лепп і Вальман».
Лише одна Катерина Петрівна власними коштами «закрила» відразу чверть витрат на облаштування нової шкільної садиби – пожертвувала 10 тисяч рублів! Для порівняння – земська влада на будівництво школи виділили 720 рублів.
Нова будівля школи стала справжньою архітектурною перлиною. Вона зовсім не схожа на традиційно скромні та одноманітні будинки менонітів. Ця споруда витончена, багата на деталі та барвиста. Ніби увібрала в себе відразу кілька архітектурних стилів – модерн в різних його напрямках, бароко, пізнє бароко, здається, навіть німецьку готику з голландським неоренесансом. Це різноманіття створює надзвичайно парадне та розкішне враження. Фасад будівлі архітекторка Олена Кузьменко дуже влучно назвала привітним, «немов випромінюючим сонячне тепло». А знавець менонітської архітектури Руді Фрізен з Канади написав про нього так: «Має значну глибину й нагадує типові кам’яниці Північної Європи, що стоять берегами каналів».
На першому поверсі школи розташували просторий вестибюль, чотири класні кімнати, фізичну лабораторію, вчительську та квартири для викладачів. На другому – просторий актовий зал. Кожен навчальний день починався тут обов’язковою ранковою молитвою. Також тут проводилися збори, концерти та літературні вечори. Поверхи досі з’єднують ажурні чавунні сходи та гарні ковані поручні. На кожній сходинці тут ім’я заводу-виготовлювача – «Лепп і Вальман».
До пари архітектурі будівлі була і репутація самого навчального закладу. Якщо при відкритті тут навчалися 17 дівчат, то в 1913 році кількість учениць досягла 116. Навчатися сюди приїздили дівчата з багатьох куточків Півдня імперії, причому не тільки менонітки, а й лютеранки, католички й навіть православні.
У 1920 році Хортицьке жіноче училище «переформатували». Тоді воно стала змішаною трудовою школою №1. У 1960-і роки після входження Верхньої Хортиці до складу Запоріжжя було прийнято рішення присвоїти школі №81.
