Ця споруда – одна з найстаріших в нашому місті. Вона побудована ще в позаминулому столітті. Правда, під час свого відкриття, в 1895 році, будівля перебувала поза межами тодішнього Олександрівська. Між Мокрою Московкою та станцією «Олександрівськ» (нині – «Запоріжжя-1) розташовувався окремий населений пункт – селище Шенвізе. Дивну німецьку назву Schönwiese можна перекласти як «Красивий луг». Так колись називалося і село в Пруссії, звідки в кінці XVIII століття в наш край прибули колоністи-протестанти – представники менонітської церкви, фламандці і фрізи за походженням.
На початку ХХ століття було у Шенвізе і неофіційне ім’я – «менонітський Міннеаполіс». Американське місто мало тоді славу одного зі світових центрів борошномельної промисловості. У менших масштабах, але все ж був відомий своїми млинами і Шенвізе. Наприклад, в 1860 році тут було вже 12 млинів. Уявіть собі, це по одному млину на … 25 місцевих жителів. У маленькому селі тоді мешкало близько 300 людей ! Але все серйозно змінилося після 1873 року, коли сюди дісталася залізниця. Вона і стала каталізатором перетворення аграрного села в промисловий центр. У Шенвізе потягнулися промисловці і мірошники з інших селищ Хортицької менонітської колонії, яких ще не охопило залізничне сполучення. Один за іншим тут стали відкриватися філії заводів з території нинішньої Верхньої Хортиці та її околиць. А на зміну вітряним млинам стали приходити парові.
У 1881 році свій перший паровий млин в Шенвізе відкрив і Герман Нібур – меноніт з Верхньої Хортиці. У 8-річному віці Герман вже допомагав батькові на його млині, в 19 – став керівником одного з борошномельних виробництв, а у 23 – вже став господарем свого першого власного «вітряка.
На початку XX століття компаніїї «Г.А. Нібур і Ко» належали 11 парових млинів – в Хортиці, Нижній Хортиці, Олександрівську і, звичайно ж, в Шенвізе. На території «менонітського Міннеаполіса» їх було найбільше – відразу чотири! Серед них і справжній флагман «імперії Нібура» – млин №5, той самий, будівля якого і знаходиться зараз на запорізькій вулиці Сергія Серікова.
«Хлібного короля» Хортицької колонії й Олександрівська на будівництво цього млина надихнула поїздка в Міннеаполіс – в справжній, американський. Там на Германа Нібура величезне враження справив Pillsbury A-Mill – найбільшій у світі млин. Нібур загорівся ідеєю побудувати подібний – величезний, потужний, обладнаний за останнім словом техніки, функціональний і в цей же час візуально привабливий.
Будівництво млина стартувало в 1893 році. Проєктуванням і будівельними роботами керував Якоб Дік – головний компаньйон Германа Нібура. Крім партнерських зв’язків, двох менонітів об’єднували і родинні. Герман і Якоб були одружені на рідних сестер один одного! До речі будинок родини Дік і зараз неподалеку від млина – вул. Сергія Серікова, 26.
Млин Нибура-Діка будувався за американським технологічним принципом – з потужною інфраструктурою: з окремою власною гілкою залізниці, з великим зерносховищем і навіть з електрикою. Так-так, електрика тут з’явилась ще за 15 років до того, як в Олександрівську була побудована перша міська електростанція! А все завдяки встановленій тут динамо-машині німецького електротехнічного заводу «Garbe, Lahmeyer und Co».
Оснащенням млини займалася провідна млино-будівельна компанія країни – «Густав Феляуер» з Києва. Частина обладнання була виготовлена по сусідству – прямо у Шенвізе, на заводі Абрахама Копа (нині – «АвтоЗАЗ»). Одеський завод «Белліно-Фендеріх» забезпечив млин паровою кампаунд-машиною потужністю в 300 кінських сил і трьома паровими котлами! Зі швейцарського Цюріха від провідних світових виробників «F. Wegmann» і «G. Daverio» прибули одразу 27 борошномельних верстатів – найсучасніших, вальцьових, подвійних, навіть порцелянових! Це було ноу-хау тієї епохи, справжній прорив в борошномельної галузі. Пара змінила вітер і воду на службі у мірошників – збільшувала продуктивність млинів у рази, а вальцьові механізми замість кам’яних жорен дозволяли замість дешевої і сірої муки виробляти сортову, якісну і дорожчу! У прямому сенсі видатною виявилася і сама будівля млина. Шестиповерхова! І це ще в ті часи, коли забудову Шенвізе і Олександрівська в значній перевазі представляли будови висотою в один поверх.
І обладнання, і вся споруда оцінювалися колосальною для своїх часів сумою. На думку спеціальної комісії Олександрівської земської управи, все майно млина Нібура в 1904 році коштувало понад 213 тисяч рублів! Для порівняння – це, наприклад, більше оцінювальної вартості відразу трьох разом узятих сусідніх заводів: «Лепп і Вальманн», «Гільдебрандт і Прісс» і «Г.Янцен». Так що не дивно, що наш герой вважався одним з найбільших млинів Європи! Його виробнича потужність виявилася настільки великою, що частина обладнання млина деякий час взагалі стояла без роботи. І навіть при цьому середньодобова продуктивність млина була вражаючою – 5000 пудів борошна. 82 тонни за одну добу!
Взагалі 11 млинів компанії «Г.А. Нібур І Ко » в середньому за добу, наприклад в 1909 році, виробляли 17 тисяч пудів (майже 280 тонн!) борошна. I купували його по всьому світу! В довіднику «Борошномельне справа в Росії» за той же рік можна прочитати: «Борошно товариства «Г.А. Нібур і Ко »збувається по всій Росії, на Кавказі, в Фінляндії, Константинополі, Смирні, Салоніках, Піреї, Кандії, Олександрії, Порт-Саїді, Порт-Судані, Яффі, Трапезунді та інших ринках».
На жаль, батько-засновник «імперії Нібурів» в 1906 році був вбитий грабіжниками. Його справу успішно продовжив син Якоб Нібур – почесний громадянин Олександрівська, гласний (депутат) Олександрівскої міської думи і «мільйонер», як його зазвичай презентувала преса тих років. Вартість майна нібуровского борошномельного об’єднання в 1907 році оцінювали майже в 2 мільйони рублів! А всю «імперію Нібурів» все частіше і частіше стали називати кланом – мабуть, одним з найвпливовіших на Півдні тодішньої Російської імперії. Адже серед співвласників «Г.А. Нібур і Ко» були вже не тільки представники династії безпосередньо Нібурів і Діків, але й члени найбільших підприємницьких родин регіону – Леппи, Валльмани та Копи. Шлюбами з останніми були пов’язані всі спадкоємці Германа Нібура! До початку Першої світової війни до активів «клану Нібурів» належали вже не тільки млини, а й машинобудівні заводи, ливарні підприємства, комерційний банк, Янцевський гранітний кар’єр і навіть санаторій «Александрабад» – курортно-оздоровчий куточок в околицях Олександрівська. Щорічний обіг компанії становив близько 3 мільйонів карбованців!
Частина майна нібуровского клану була націоналізована ще на початку Першої світової війни, все інше відібрали у сім’ї вже після встановлення влади більшовиків. Втім, борошно на колишньому нібуровському млині виробляли аж до початку XXI століття, коли борошномельне обладнання було демонтовано.
У квітні 2021 року млин Нібура занесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, як пам’ятку архітектури місцевого значення.